93. Село сміється останнім

Наступного ранку село гуло, наче вулик. Новина про нічні пригоди біля млина розлетілася швидше, ніж вітер міг роздути пилюку на дорозі. Хтось бачив, як слідопити поверталися засвітло, хтось чув, як капітан Буряк котився зі сходів, мов червона бочка, а дехто вже встиг перебільшити й розповідав, що млин сам напав на людей.

На подвір’ї біля клубу зібрався гурт. Тут була бібліотекарка Марія Петрівна, сердита, але трохи розчулена, бо в руках тримала трьох своїх ручних курчат. Вони весело пищали, зовсім не збираючись на сцену, й при кожному писку Марія Петрівна казала:
— Ах ви мої рідненькі, та хто ж вас забрав від мене?

Катруся з театрального гуртка червоніла, мов мак, і весь час повторювала:
— Ми ж їх тільки на виставу позичили… тільки на виставу!

Марія Петрівна зітхнула, але врешті пробачила.

Трохи далі стояв півень Тарас Степанович. Його гордий профіль тепер виглядав комічно: замість розкішного хвоста та грудей стирчали жалюгідні пеньки. Він намагався кукурікати, та голос звучав хрипко, ніби старий баян, що його забули настроїти.
— Ку… ку… ку-ух! — виходило в нього.

Селяни качалися зі сміху. Один дідусь навіть підморгнув:
— Та що там скарб, у нас тут уже є легенда — «лисий півень».

Тимко, який не міг втримати язика за зубами, тут же вставив:
— А ви знали, що Василь і Семен хотіли з його пір’ям сліди шукати?
— Що-о-о? — вигукнула баба Варвара. — Сліди? За півнем?

Село вибухнуло реготом. Василь почервонів, а Семен лише сердито сопів.

Бублик у цей час ліниво розтягнувся на сонці, ніби хотів показати: «Без мене ви б нічого не розкрили». Селяни погладжували його й казали:
— От справжній детектив! Ніякий не Буряк.

Капітан Буряк, звісно, теж був тут. Він ішов селом урочисто, з пов’язкою на руці, яку сам собі наклав «після небезпечної операції». Усім розповідав, як «викрив злочинців на гарячому». Та кожен, хто бачив, як він катався у поштовій скриньці, тільки посміхався й чемно кивав.

А Галя, корова, мирно жувала траву біля свого двору. Вона не мукала — звичка мовчати залишилася. Але, коли до неї підійшли діти з плиткою шоколаду, вона глибоко вдихнула й так голосно замукала, що відлуння понеслося аж до річки. Село знову вибухнуло сміхом.
— Бачте, і корова вже тепер на солодке підсіла, — жартували чоловіки.

Максим спробував зібрати друзів і трохи серйозно підсумувати:
— Гаразд, тепер ми знаємо правду. У млині був театр, а Василь і Семен просто полювали за скарбами. Це не привиди й не прокляття.

— Але правда все одно подвійна, — додала Соломія, — бо кожен мав свої секрети.

— Головне, що ми всі їх викрили, — гордо мовив Іван.

— І що тепер буде з млином? — запитав Тимко, уже розглядаючи, як можна зробити з нього «лабораторію пригод».

Усі засміялися, але відповідь так і не прозвучала.

Того дня село святкувало. Діти з гуртка все ж влаштували виставу — без зайвих таємниць. Курчата пищали в хорі, Галя мукала на задньому плані, а навіть півень Тарас Степанович видав кілька хрипких «кукуріку», які публіка зустріла оваціями.

Усі сміялися й жартували:
— Ну що, тепер наші таємниці розкриті!

Та лише слідопити мовчали. Вони знали: не всі. Бо в кишені у Соломії лежала та сама карта діда Василя. І на ній був намальований дивний знак — хрестик під млином.

Соломія дивилася на карту, а потім на друзів.
— Село сміється останнім, — сказала вона тихо, — але я впевнена, що сміятися ми будемо ще не раз. Бо ця історія ще не закінчена.

Бублик насторожено підняв голову, наче теж щось відчував.