92. Подвійна правда

Бублик більше не витримав: змахнув хвостом і з розгону вискочив прямо під ноги дорослим. Кущі вже не могли сховати дітей. Ліхтарі різко повернулися в їхній бік.

— Ану виходьте! — гримнув Семен Петрович, хоч у голосі його чулося більше розгубленості, ніж грізності.

Діти вийшли з темряви по одному. Максим ішов попереду, Соломія тримала кота, Іван нервово переступав із ноги на ногу, а Тимко, хоч і намагався виглядати хоробрим, засунув руки глибоко в кишені.

— То це ви? — видихнув Василь. — А ми думали… ну, самі знаєте кого.

— Ми бачили, як ви нишпорили біля млина, — суворо почав Максим. — Тепер поясніть, що ви тут робите вночі.

Семен потер потилицю, похитав головою й сказав:
— Гаразд. Ховатися більше немає сенсу. Ми… ми шукали скарб.

— Який ще скарб? — не витримав Іван.

Василь розгорнув пожовтілий аркуш із кресленнями й показав дітям:
— Це карта. Ще мій дід казав, що під млином був таємний хід. От ми й думали, що десь тут може бути схованка.

— Ну і…? — Соломія примружила очі.

— Ну і знайшли… — буркнув Семен, махнувши рукою на ящик із плащами й масками, — лише старі костюми та коробки реквізиту.

— Тобто всі ці речі ви розтягали по подвір’ю? — здивувався Максим.

— Не зовсім спеціально, — винувато пояснив Василь. — Ми то плащ зачепимо, то мішок порвемо. А ви потім знаходили й гадали, що то якісь таємниці.

— А листівка? — нагадав Максим. — Та, де написано «Ти близько».

Семен знітився, кашлянув і, зрештою, зізнався:
— Це я. Хотів, щоб ви подумали, ніби то жарти акторів. Аби не лізли нам під ноги. Додав ще блискіток — для краси.

— Для краси! — пирснув Тимко. — Ще б серпантину насипав.

Усі розсміялися, навіть сам Семен, хоч і зніяковіло. Атмосфера полегшала. Діти зрозуміли: таємниця реквізиту розкрита.

Але Максим не зупинився:
— А півень? Тарас Степанович!

Василь почервонів і почухав шию:
— Ну… і півня ми трохи обскубли. Нам потрібне було пір’я. Думали, якщо розкидати його довкола, то слід покаже, де вхід до ходу.
— Пір’я веде до скарбу? — розсміявся Тимко. — А воно повело лише до скандалу в селі!

Усі знову захихотіли, навіть Іван, хоч і хитав головою від такої безглуздості.

Але раптом зсередини млина почувся дивний гуркіт. Усі повернули голови й побачили, як двері відчинилися й звідти вивалилося щось величезне й червоне.

— Листи сюди! — урочисто вигукнуло те «щось».

Це був капітан Буряк у своєму костюмі поштової скриньки. Він, видно, поліз у млин «на власну секретну операцію», застряг усередині й тепер котився вниз східцями, мов гігантська бочка. Врешті-решт він гепнувся біля ніг усіх присутніх і, не втрачаючи гідності, виголосив:
— Операція завершена! Злочинців спіймано на гарячому!

— Яких ще злочинців? — не витримав Василь.

— Вас! — гордо заявив Буряк, намагаючись підвестися. Але костюм так заклинило, що він лише безпорадно хитався з боку в бік.

Діти зареготали, Семен схопився за живіт, а навіть Соломія не стримала усмішки. Бублик потерся об «скриньку» й зловтішно замуркотів.

І тут, неначе для підтвердження, з двору долинуло гучне «му-у-у!» — то Галя підспівала загальному веселощу.

— От бачиш, Семене, — зітхнув Василь, — ми ще не найбільші дурні.

— Авжеж, — додала Соломія, витираючи сльозу від сміху. — Бо правда тут подвійна: театр мав свої таємниці, а ви — свої пошуки скарбу. І все переплелося так, що ми ледве розібралися.

І справді, уся ситуація виглядала настільки абсурдно, що таємниці з костюмами, картами й скарбами відразу здалися не такими вже й важливими.