90. Сумнів і ключі

Після сміху й галасу в млині стало трохи спокійніше. Гуртківці розкладали костюми, Остап приміряв чергову «примару», а капітан Буряк нарешті виліз зі своєї поштової скриньки, пихкаючи й сопучи, ніби справжній паровоз.

Здавалося, всі загадки вже розкрилися: корова Галя мовчала за шоколадки, курчата були реквізитом, мікрофон — для вистави, світло о 22:17 — генератор. Діти зітхнули з полегшенням, проте Максим залишався серйозним.

— А тепер, — урочисто сказав він, — ми повинні перевірити ключі. Вони ж мучили нас стільки часу!

— Які ще ключі? — зацікавилася Ліза, поправляючи берет.

Іван витягнув зі своєї кишені три різні ключі: маленький металевий, великий іржавий та хитромудро вигнутий. Він поклав їх на стіл, і всі одразу вишикувалися навколо, ніби перед ними лежав справжній скарб.

— Ми знайшли їх у різних місцях біля млина, — пояснив Іван. — Думали, що вони від таємних дверей чи схованки.

— Або від сейфа зі скарбами! — не втримався Тимко.

— Ну що ж, спробуймо, — запропонував Мишко, технік гуртка. Він перший узяв маленький металевий ключ і сунув у стару шафу в кутку, де вони зберігали реквізит. Замок клацнув, дверцята відчинилися, і всередині виявилися плащі, маски та коробка з блискітками.

— Є! — вигукнув Мишко. — Це від нашої шафи. Ми його шукали вже тиждень!

Діти з полегшенням переглянулися. Одна загадка розв’язалася.

Наступним випробували великий іржавий ключ. Гуртківці засміялися:
— Та це ж наш муляж! — пояснила Наталка. — Ми робили сцену про середньовічний замок, і цей ключ був просто декорацією. Ним навіть двері не відчинити.

Тимко розчаровано скривився:
— От халепа… А я вже уявляв таємний скарб.

— Зате гарна декорація, — пожартувала Соломія. — Може, колись відчинить двері до твоєї фантазії.

Залунали смішки.

Третім залишався вигнутий, дивний ключ. Ліза взяла його й повела до фальш-дверей, що стояли в кутку сцени. Вона вставила його в декоративну щілину — і ключ підійшов ідеально.

— Ось! Це частина нашої декорації, — сказала вона. — Я ж казала, що ми його загубили.

Таким чином усі три ключі отримали своє пояснення.

— Отже, — підсумував Максим, — більшість дивних знахідок була всього-на-всього частиною вашого театру.

— Більшість! — підняв палець Іван. — Але не всі.

Усі здивовано глянули на нього. І саме в цей момент Соломія тихо дістала з кишені листівку. Вона світилася сріблястими блискітками й мала короткий напис: «Ти близько».

— Оце ми знайшли біля млина, — сказала вона. — Ми думали, що це ви.

Гуртківці переглянулися й похитали головами.

— Ні, — впевнено відповіла Ліза. — Це не наша витівка. Ми робимо лише сценарії, костюми й декорації. Такі записки ми точно не підкидали.

Діти замовкли. Усередині стало тихо, чути було лише, як за вікнами шумить вітер. Веселий настрій розвіявся.

— Значить, — прошепотіла Соломія, — є ще хтось, хто залишає нам підказки.

На мить усім стало моторошно. Навіть Буряк, який уже вихвалявся своєю «блискучою операцією», спіткнувся на словах і почервонів.

Листівка лежала на столі й блищала в світлі ліхтарика, нагадуючи: загадка все ще жива.