89. Нові зізнання

Сміх у млині ще не стих, коли Максим раптом підняв руку й суворо мовив:

— Гаразд, з театром усе ясно. Але є ще питання. Дуже серйозні питання.

Гуртківці вмить посерйознішали. Хтось поставив коробку з костюмами, хтось затоптав ногою по підлозі, ніби хотів зупинити невидимий барабан тривоги. Усі завмерли, коли Максим продовжив:

— Перше: корова Галя. Вона мовчить уже тиждень, наче води в рот набрала. А це ж не проста корова! Вона завжди мукала так голосно, що в діда Федора вікна тремтіли. І чому біля її двору ми знайшли шоколадні обгортки?

Ліза, дівчина в чорному береті, знітилася, але потім зітхнула:
— Ну… це ми.

— Ви?! — вигукнули в один голос слідопити.

— Так, — зізналася вона й зніяковіло усміхнулася. — Галя нам один раз зіпсувала репетицію. Як тільки ми почали читати монологи, вона так заревла, що навіть у школі почули. Нам довелося розбігтися. Тож ми вирішили… домовитися.

— З коровою? — перепитав Іван, наче не вірив власним вухам.

— Ага. Принесли їй плитку шоколаду. Вона облизалася, заховала язика й замовкла. З того часу ми їй залишали трохи солодкого щоночі. От і всі ті обгортки.

Соломія від подиву аж присіла на ящик:
— То це ви підкупили Галю?!

— Вона розумна, — серйозно запевнила Ліза. — І дуже любить молочний шоколад.

Слідопити переглянулися. Тепер дивне мовчання Галі справді мало пояснення, хоча воно звучало настільки кумедно, що Тимко ледь не впав від сміху.

— Добре, з Галею ясно, — продовжив Максим, намагаючись зберегти серйозний вигляд. — А тепер друге: курчата. Марія Петрівна з бібліотеки вже третій день плаче, що її ручні пропали. Ви часом не знаєте, куди вони поділися?

Катруся підняла кришку коробки й показала трьох жовтеньких пухнастиків, які одразу почали пищати на весь млин.

— Ми їх позичили, — зізналася вона. — Для вистави. Вони мають співати хор на фінальній сцені. Ми їм навіть костюми зшили — маленькі накидки.

— Ви забрали курчат у бібліотекарки, щоб вони співали в театрі?! — вигукнув Іван, не знаючи, то сміятися, то злитися.

— Але ж вони живі-здорові, — швидко додала Катруся. — Ми їх годуємо краще, ніж вони вдома їли.

Соломія тільки похитала головою:
— От вам і таємниці зниклих тварин…

— А як щодо мікрофона? — різко спитав Тимко. — У клубі сьогодні перед концертом зчинився переполох. Усі шукали злодія.

Мишко, який досі крутив у руках викрутку, винувато знизав плечима:
— Це теж ми.

— Та ви що?! — не витримав Максим.

— Він нам був потрібен для репетицій, — виправдовувався хлопець. — Ми думали, візьмемо на день, потренуємося, а потім тихо повернемо. Але ви все розкрили раніше, ніж ми встигли його занести назад.

Діти-слідопити зітхнули. Таємниця за таємницею починала розв’язуватися. Всі дивні зникнення пояснювалися не привидами й не «живим млином», а звичайним… ну, майже звичайним театральним гуртком.

Соломія вже збиралася закрити блокнот, але раптом згадала:
— Стривайте! А світло? Воно ж блимає щоночі о 22:17. Ми всі бачили! Люди в селі кажуть, що то душа млина подає знак.

Гуртківці знову перезирнулися, а тоді розсміялися.

— То наше, — зізнався Мишко. — У нас генератор на педалях. Ліза наказує вмикати його рівно о 22:17, бо саме тоді всі зібрані, і починається репетиція. Коли я розкручую педалі, лампа перегорає й блимає кілька разів, перш ніж засвітитися як слід.

— Ось вам і «світло привида», — додала Ліза, ледь стримуючи сміх. — Просто сигнал, що вистава починається.

Слідопити переглянулися. Таємниця за таємницею розкривалася, і щоразу пояснення було смішніше й простіше, ніж вони уявляли.

Але залишалося ще одне.

— А тепер головне, — сказав Максим. — Півень Тарас Степанович. Гордість села, співак, який щодня будив усе Шпилі. А тепер — лисий, як гарбуз після жнив. Це теж ви?

Тут у млині зчинився справжній гармидер. Гуртківці реготали так, що аж відра котилися по підлозі. Хтось аж упав з лави, інші схопилися за животи.

— Та ми того півня й близько не бачили! — вигукнув Остап, витираючи сльози сміху. — Якби ще й півня прихопили, нам самим би дісталося від усього села.

— От чесне слово! — підтвердила Ліза. — Ми брали костюми, реквізит, навіть мікрофон, але півня не чіпали.

Слідопити замовкли. Їм було смішно, але водночас тривожно. Бо виходило, що не всі загадки розкрито. Галя й шоколадки, курчата й мікрофон, світло у вікні — це тепер зрозуміло. А от півень…

Соломія тихо сказала:
— Якщо це не ви, то хто ж тоді?

У млині запанувала важка тиша. Лише Бублик насторожено вигнув спину й глянув у темний куток. І навіть поштова скринька, в якій застряг капітан Буряк, нарешті перестала дригатися.