88. Велике викриття

Ніч опустилася на Шпилі, і млин стояв темний та мовчазний, наче велетень, що задумав щось своє. Четверо слідопитів кралися уздовж стіни, тримаючи в руках три загадкові ключі. Бублик ішов попереду, час від часу зупинявся й озирається — наче досвідчений розвідник.

— Ось тепер ми точно дізнаємося, що тут відбувається, — пошепки сказав Максим. — Усі разом, усі ключі з нами.

Діти підійшли до масивних дверей. Іван урочисто вставив перший ключ — маленький металевий. Не підійшов. Другий — великий іржавий. Двері навіть не ворухнулися. Третій, вигнутий, теж не допоміг. Замок залишився впертим і холодним.

— Я ж казав, «колекція невідкритих дверей», — зітхнув Тимко. — Невже ми дарма стільки чекали?

Максим нахмурився й почав уважно розглядати будівлю. Старі дошки млина поскрипували від вітру. І раптом він помітив збоку низенькі дверцята, заколочені давно забитими дошками.

— Дивіться, — показав він. — Службовий вхід! Через нього, мабуть, колись затягували мішки з зерном.

Діти обережно потягнули дошки. Вони виявилися геть трухляві й самі відпали. Залишився вузький прохід. Та Бублик знову врятував ситуацію. Він шугнув під стіну, де дошки вже розсохлися, й прослизнув у вузьку щілину. Всередині щось дзенькнуло, і двері рипнули. Діти мало не підстрибнули від радості: їхній кіт відчинив млин!

— Найкращий наш детектив, — прошепотіла Соломія.

По одному, обережно, слідопити протиснулися досередини. Усередині млина було прохолодно й пахло старим зерном, пилом і таємницею. Вони притислися до стіни, прислухаючись. Навколо панувала тиша.

— Засідка, — вирішив Максим. — Сядемо й почекаємо, поки хтось прийде.

Друзі принишкли у темному кутку. Час тягнувся довго, серце калатало так гучно, що, здавалося, його почують на весь млин. І раптом Соломія штовхнула Івана ліктем.

— Дивіться туди!

У протилежному кутку, де світло місяця падало крізь щілину, стояла… поштова скринька. Вона виглядала так дивно, що діти навіть перезирнулися. Найбільше дивувало те, що скринька… дрижала. То похитнеться, то підскочить, то легенько гупне об підлогу.

— Привид у скриньці? — прошепотів перелякано Іван.

Тимко кусав губи, аби не розреготатися.
— Ага, ще й з марками всередині!

І тут зі скриньки долинув приглушений голос:
— Тсс! Тільки не шуміти, бо ворог ось-ось з’явиться!

Діти аж підскочили. Це був знайомий голос капітана Буряка.

— Та ну! — задихаючись від сміху, прошепотів Максим. — Це він там?

Справді, поштова скринька затремтіла ще дужче, дверцята її рипнули, і зсередини долинуло:
— Я все бачу! Як тільки злочинець кине листа, я його схоплю!

Слідопити ледве не попадали зі сміху, але вчасно прикрили роти руками. Бублик із презирливим «мяу» потерся об скриньку, і та ледь не перекинулася.

І саме в цю мить двері млина знову рипнули. До зали один за одним почали входити школярі й підлітки з коробками, костюмами й відрами. Вони говорили пошепки, розставляли реквізит, тягнули ліхтарі.

— Це ж гурток! — прошепотіла Соломія. — Театральний гурток!

Першим вибіг Мишко з викруткою за вухом. Він одразу під’єднав стару колонку до педального генератора й загуркотів ногами. З глибини млина долинув моторошний «ууууу!».
— Голос млина готовий! — гордо оголосив він.

Ліза, у чорному береті, роздавала команди:
— Остап, ти — примара. Наталко, світло! Катруся, курчат на сцену!

Катруся принесла коробку з пухнастими курчатами й поставила її на лаву з написом: «Ролі ще не затверджені». Наталка тим часом увімкнула ліхтарик на голові й почала запускати ефект «завивання вітру».

Остап з’явився у довгому плащі з блискітками й трагічно вигукнув:
— О млине, о духу моєї ночі!

Усе це виглядало настільки комічно й водночас чарівно, що діти забули навіть про свою засідку. Вони сиділи, роззявивши роти, й дивилися на справжній таємний театр, який оживав уночі просто у старому млині.

А в кутку все ще дригалася поштова скринька з капітаном Буряком усередині. Він, очевидно, теж чекав моменту «викриття».

— Стій! — раптом вигукнув він і трохи не перекинувся. — Ви всі заарештовані!

Гуртківці завмерли, а потім розреготалися. Один хлопець навіть сунув йому в щілину клаптик паперу. Буряк намагався «відкрити себе» ключем, але, звісно, нічого не виходило. Сміх наповнив увесь млин.

Діти переглянулися. Так ось воно що! Усі ті плащі, черевики й блискітки були просто реквізитом. Виявилося — у млині діяв таємний театральний гурток!

Максим піднявся зі свого темного кутка й крокнув уперед. За ним нерішуче вийшли інші.
— Гей, — озвалася Соломія, — ми все бачили.
Гуртківці здригнулися й роззирнулися навколо. Хтось навіть упустив ліхтарика.
— Слідопити?! — вигукнула Катруся. — Ви звідки тут узялися?!
— Ми… спостерігали, — зізнався Іван, почервонівши. — І думали, що у млині справді щось надприродне.
— А воно, бачите, театр, — додав Тимко, трохи полегшено сміючись.