87. Схований план

Сонце давно сховалося за обрій, і вечір у Шпилях став тихим і густим, мов теплий мед. На подвір’ях чулися останні голоси господинь, запах печеної картоплі й диму з груб змішувався з ароматом сіна. Чотири слідопити сиділи неподалік клубу — вчорашні пригоди знову не давали їм спокою.

— І все ж… — почав Іван, дивлячись у темряву, — чому ми не копали під млином? Там же Галя ясно показала копитом!
— Бо ми не дурні, — твердо відповів Максим. — Ти уявляєш, який би там був галас? Півсела збіглося б. І все — таємниця втекла б від нас.
— А ще, — додала Соломія, — ми не мали доказів, що саме там є щось важливе. Краще чекати, збирати сліди. Якщо щось приховане справді існує — воно нікуди не подінеться.

Галя, яка мирно жувала траву поруч, підняла голову й легенько зітхнула, ніби підтверджувала: «Правильно вирішили». Бублик у цей момент зробив ще красномовніше — він потягнувся, голосно позіхнув і так демонстративно відвернувся від Івана, що всім стало ясно: навіть кіт не підтримує ідеї з поспішними розкопками.

Іван хотів було заперечити, але махнув рукою. Вирішили: зачекати. У цьому була своя логіка — таємницю не завжди відкривають ломом і лопатою.

— Добре, але що тепер? — запитав Тимко. — Ми ж не можемо просто сидіти й чекати, поки хтось зробить хід першим.

Соломія всміхнулася. Вона дістала з кишені пожовтілий аркуш паперу й обережно розгорнула його на колінах.

— А тепер дивіться, що я знайшла сьогодні в клубі, — сказала вона майже урочисто.

Аркуш був потертий по краях, на ньому чорнилом і олівцем стояли дивні позначки: кружечки, хрестики, стрілки, маленькі зірочки. Зверху — дні тижня, а під ними — години. Усі години були вечірні, після восьмої.

— Це що, розклад уроків? — скептично глянув Максим.
— Ні, — засміявся Тимко, — це меню! Дивіться: отут каша, отут котлети, а отут зірочка — це коли можна взяти добавку!

Іван скривився:
— Тобі тільки поїсти дай! Це явно щось інше. Бачите? Деякі знаки повторюються, і саме у ті години, коли ми бачили дивні вогні біля млина.

Соломія мовчала, але в її очах загорівся вогник. Вона любила такі загадки.
— Я думаю, це розклад якихось таємних занять, — сказала вона повільно. — Подивіться: середа, десята вечора — тут хрестик. А саме тоді ми бачили світло у вікнах млина. І п’ятниця — знову. Це не випадковість.

Бублик, який уже вмостився на тині, раптом насторожився й почав дивитися прямо на аркуш. Потім він сплигнув униз і потерся об ноги Соломії, мовляв: «Це важливо».

— Значить, — підсумував Максим, — якщо ми прийдемо до млина саме в ці години, ми побачимо те, що досі ховали.

— А може, це таємні тренування шпигунів! — урочисто оголосив Тимко. — І всі ті ключі, які ми знайшли, — частина їхньої системи.

— Мрійник, — пирхнув Максим. — Але перевірити треба.

Друзі замовкли. Десь у глибині села закаркав ворон, потім у ставку плюхнулася риба, і над усім запанувала тиша, яка завжди передувала пригодам.

Соломія склала аркуш удвоє й сховала до кишені.
— Вирішено. Сьогодні вночі ми йдемо до млина. З усіма ключами, з ліхтариком — і навіть із Галиною допомогою. Вона нас завжди попереджає, коли щось не так.

Галя у відповідь гучно мукнула й глухо вдарила копитом. А Бублик, ніби командир усієї команди, гордо пройшовся поміж дітей і сів на лаву, звісивши хвіст.

Усі засміялися. Напруга трохи спала, але кожен відчував: сьогодні вони стоять дуже близько до великої розгадки.

Максим тихо підсумував:
— План у нас є. Ключі при нас. І зовсім скоро ми дізнаємося правду.

І цього разу навіть Тимко не пожартував.