86. Ключ від підлоги

Вечір у селі видався тихим і водночас дивно напруженим. Небо темнішало, й над хатами вже спалахували перші зорі. Млин на обрії темнів, як мовчазний сторож, і здавалося, що він уважно спостерігає за кожним кроком. Діти сиділи на лаві біля тину й обговорювали свої знахідки.

— У нас уже ціла колекція, — загнув пальці Іван. — Один металевий маленький ключ, другий — великий іржавий, а тепер ще й цей дивний, вигнутий. Але жоден нічого не відкрив!
— Виходить, ми збирачі ключів, а не слідопити, — пирхнув Тимко і гордо склав руки на грудях. — Пропоную завести альбом для ключів. Отак: «Ключ №1, не підійшов ні до чого. Ключ №2, теж ні».
— Тоді ще й марки наклей, — закотив очі Максим. — Нам треба зрозуміти, від чого вони, а не жартувати.

Соломія замислено крутила олівець у пальцях. Вона вже хотіла щось сказати, коли раптом кущі біля стежки зашелестіли. Діти підскочили, але то був лише Бублик. Він гордо вийшов із темряви, задоволено муркочучи, і тримав у пащі ще один ключ!

— Дивіться! — вигукнула Соломія. — Він знайшов ще один!
Кіт урочисто поклав знахідку на землю, облизав лапу й сів, як справжній детектив, який щойно розкрив чергову загадку.

Ключ був дивний: довгий, вигнутий, із зубцем такої химерної форми, що складалося враження — його зробив майстер-загадник. Метал блищав у світлі ліхтарика Тимка, але не новизною, а наче від старовини, від часу.

— Третій! — пошепки промовив Іван. — Тепер їх три!
— Маленький, великий і цей, — додала Соломія. — Усі різні. Це вже не випадковість.

Тут підійшла баба Марія з кошиком, у якому дзвеніли банки з компотом. Побачивши дітей і ключі на землі, вона підняла брови.
— О, ще одна загадка? — хитро примружилася вона. — Кажу вам, це все телевізори винні. Надивилися якихось передач і тепер бігають по селу з ключами, наче в серіалі.
Діти тільки переглянулися. Від баби Марії завжди було важко відрізнити, жартує вона чи справді вірить у свої слова.

У цей час до гурту неквапно підійшла Галя. Вона спокійно жувала траву, але раптом зупинилася біля дітей, подивилася на ключ і гучно тупнула копитом. Звук луною віддався в повітрі.
— Вона щось показує, — збуджено вигукнув Максим.

Галя повторила рух, цього разу ближче до стіни млина. Копито з глухим звуком ударило землю, і всі одразу відчули: там щось інакше. Ґрунт виглядав темнішим, розворушеним, ніби його не раз копали.

— Тут є щось приховане, — прошепотіла Соломія, нахиляючись. — Бачите? Камені зсунуті, земля не така, як навколо.
— Я впевнений, що ключі саме для цього місця, — захоплено вигукнув Іван. — Галя нам підказує!

Тимко вже було схопив палицю, аби почати копати, але Максим його зупинив:
— Зачекай. Не можна так просто розвалювати. Спершу треба зрозуміти, що саме ми шукаємо.

Тим часом Бублик знову підійшов до ключа й лапкою підсунув його ближче до дітей, ніби наполягав: «Ну ж бо, беріть і використайте!» Його зелено-жовті очі блищали, хвіст неспокійно сіпався — кіт явно відчував, що справа серйозна.

І саме тоді з’явився дід Петро. Він ішов із торбиною яблук, але, побачивши, як діти схилилися над землею, не втримався від коментаря:
— Та годі вам! Це все фентезійні фільми та серали ті ваші винні. Учора показували про підземні ходи — от ви й шукаєте їх під кожним тином.

— А якщо ми й справді щось знайшли? — заперечив Іван. — Три ключі, дивне місце біля стіни, Галя підтвердила…
— Та ну, — відмахнувся Петро, але все одно глянув на ґрунт із цікавістю, яку намагався приховати.

Вечірнє повітря стало густішим і важчим. І саме в цей момент у самому млині щось скрипнуло. Десь у темряві пролунало, наче пересунули відро чи важку кришку. Діти здригнулися й завмерли.

— Чули? — пошепки спитав Максим.
Усі кивнули.

Бублик насторожено вигнув спину, його шерсть наїжачилася, він прошипів і дивився просто на темні двері млина. Галя теж затримала подих і дивилася туди ж, переставши жувати траву.

— Якщо навіть кіт і корова насторожені, значить, там справді щось є, — серйозно мовила Соломія.

Вони стояли навколо трьох ключів, відчуваючи, що їхня «колекція невідкритих дверей» перестає бути жартом. Попереду чекала справжня розгадка.