85. Дивний запис у зошиті

У бібліотеці завжди панував особливий запах: стара деревина полиць, пилюка, яка ніколи не зникала остаточно, і терпкий аромат міцного чаю, який Марія Петрівна любила пити просто за робочим столом. Усі діти села знали: бібліотекарка була не лише хранителькою книжок, а й справжньою берегинею їхніх історій.

Того дня Слідопити знову завітали до неї. Соломія мала план: перевірити полиці з книжками про історію села, адже останнім часом усі їхні загадки так чи інакше повертали до старих будівель, річки чи млина.

Вона обережно провела пальцями по обкладинках, зупинилася й раптом витягла тоненький зошит у картонній палітурці. Він виглядав дивно — застряг між товстими фоліантами, ніби хтось навмисне сховав його там.

— О, дивіться! — захоплено вигукнула Соломія. — Цього я ще ніколи тут не бачила!

Всі одразу підбігли. Максим сів за довгий стіл, розгорнув зошит і жестом покликав решту зібратися довкола. Тимко, як завжди готовий до будь-якої пригоди, витяг із кишені свій маленький ліхтарик, хоча сонця ще вистачало. Він урочисто засвітив просто на сторінки, мов справжній детектив.

На перший погляд, записи були хаотичні. Але вже на другій сторінці друзі завмерли. Там стояли дивні позначки: «па», «пере», «лінія 1», «лінія 2», «вхід». Деякі слова були закреслені, інші — обведені кружечками.

— Це ще що за тарабарщина? — нахмурився Іван. — Я ж казав! Це змови! Тут закодовані секретні знаки, зрозумілі тільки обраним!

— Не поспішай, — зупинив його Максим, уважно вдивляючись у записи. — Це не схоже на змову. Радше… якісь інструкції.

Соломія схилилася ближче, водячи пальцем по рядках:
— Мені здається, це скорочення. «Па» може означати «пауза», «пере» — «перехід». А «лінія»… може, якась розмітка?

— Або план, — відразу підхопив Тимко. — Як у кресленнях. Коли позначають, де має бути двері, вікно чи доріжка.

Іван розпалився ще більше:
— Переходи! Я ж знав! Це таємні ходи! Тут карта!

Соломія знизала плечима, але акуратно занотувала всі слова у свій блокнот.

У цей момент із сусіднього столика почувся знайомий голос:
— Ой-йой-йой… не час ще…

Усі здригнулися. Там сидів дід Федір. Він робив вигляд, що гортає старий календар із рецептами варення, але його слова прозвучали так, ніби він знає значно більше.

— Діду Федоре, ви щось знаєте? — швидко спитала Соломія.

— Ой-йой-йой… — повторив старий і глибше сховався за книжкою.

Від нього марно було добиватися відповідей.

Бублик тим часом, мовчазний спостерігач, вислизнув із-під столу, стрибнув на стілець і ткнув лапою просто в середину зошита. Його очі блищали, а хвіст неспокійно смикався. Це виглядало так, ніби він каже: «Ось тут шукайте далі».

— Він правий, — сказала Соломія, гладячи кота. — Цей зошит треба забрати.

Максим кивнув. Тимко ж дістав із кишені маленький металевий ключ, знайдений кількома днями раніше. Він блиснув у світлі й змусив усіх замовкнути.

— А якщо цей ключ і цей зошит пов’язані? — урочисто промовив Іван. — Може, вони частини одного великого плану?

— А може, це просто чиясь шкільна робота, — буркнув Тимко, але ключ все одно сховав назад дуже обережно.

Слідопити ще довго сиділи в бібліотеці, перегортаючи сторінки, але жодного зрозумілого пояснення не знайшли. Записи виглядали як уламки більшої головоломки.

Коли вони виходили надвір, вечір уже стелився над селом. На вулиці їх чекала Галя. Вона стояла під липою, жувала траву, але щойно діти підійшли, перестала й глухо тупнула копитом.

— Вона теж щось знає, — тихо сказав Максим.

Бублик обійшов корову, потерся об її ногу й замуркотів так, що навіть дід Федір, який вийшов слідом, примружив очі:

— Ой-йой-йой… пазл складається.

І пішов собі далі, залишивши дітей у ще більшій туманності.

В руках у них був новий доказ — і ще більше запитань.