84. Шурхіт у підвалі клубу

Вечір у селі Шпилі був тишею, яку можна було почути. Сонце давно сховалося за пагорби, і на вулицях залишалися лише поодинокі собаки та поодинокі кроки тих, хто затримався в магазині чи на лавці біля клубу. Слідопити вже кілька днів крутилися навколо млина, але всі їхні пошуки вперто знову й знову повертали до клубу. «Туди ведуть усі сліди», — казав Максим, і цього вечора його слова прозвучали як наказ.

Вони підійшли до будівлі тихо, намагаючись не зчиняти галасу. У дворі клубу панувала дивна напівтемрява: ніби саме місце тримало в собі якусь таємницю.

— Якщо десь і можна щось підслухати, то тут, — пробурмотів Іван, озираючись так, наче ось-ось побачить примару.

Скрипучі двері підвалу піддалися з другого разу. Усередині було темно, пахло сирістю й старим деревом. Соломія одразу ввімкнула маленький ліхтарик, подарунок від Тимка. Той пишався своєю винахідливістю, але цього разу він ішов позаду, уважно придивляючись до кожної деталі, наче боявся пропустити якусь важливу «технічну дрібницю».

Першим почався той звук. Шурхіт. Ніби хтось поволі пересував щось по підлозі. Потім — глухий стукіт, наче впав камінь чи важка кришка.

— Там хтось є! — Іван аж підстрибнув. — Це вони! Контрабандисти!

І тут, звісно, з’явився капітан Буряк. Невідомо звідки, але завжди вчасно, щоб зробити сцену ще дивнішою. Він з гучним хрускотом схопив першу-ліпшу швабру, яка стояла біля дверей, і урочисто проголосив:

— Нікому не рухатися! Закон у справі!

Вигляд у нього був такий, ніби перед ним стояла справжня банда злодіїв, а не кілька дітей і кіт.

— Тихіше, капітане, — зашипів Максим. — Ми розслідуємо.

— Це я розслідую, — не здавався Буряк. — А ви мої… е-е… агенти-стажери.

Діти закотили очі, але сперечатися не стали. Усі напружено слухали. Таємничі звуки вже стихли, залишивши лише відлуння.

Вони зайшли глибше й натрапили на кілька великих дерев’яних скринь. Вони стояли одна на одній, припорошені пилом і павутиною. Але одна відрізнялася: на її кришці лежав шматок тканини, що блищав у світлі ліхтарика. Сріблясті блискітки нагадали всім про черевики, які знайшли у Соломії на ґанку.

— Це ж те саме! — вигукнула Соломія, обережно торкнувшись тканини. — Хтось точно залишає підказки.

У цей момент Бублик, який до того тихенько обнюхував кутки підвалу, рішуче вистрибнув на скриню з блискучим шматком. Він сів рівно посередині й обвів усіх своїм зеленкуватим поглядом, як справжній охоронець.

— Бачите? Він щось знає, — прошепотів Іван. — Там усередині точно скарб!

— Або черговий реквізит, — припустив Тимко, але голос у нього зрадницьки тремтів.

Максим нахилився, щоб краще роздивитися замок на скрині. І тут їх чекала нова загадка: поруч, просто на підлозі, лежав іржавий уламок замка. Він виглядав майже таким самим старим, як і великий ключ, який вони знайшли кілька днів тому.

— Подивіться, — Максим підняв уламок. — Цей замок колись тут був. І ключ, який ми знайшли… може, він саме для цього?

Діти завмерли. Ідея здавалася логічною. Соломія вже розгорнула блокнот і почала робити нотатки: «Підвал клубу. Скриня. Замок. Збіг із ключем №1».

Буряк, між тим, намагався «захищати периметр», походжаючи зі шваброю, але час від часу заглядав у скрині з таким самим цікавим виразом, як і діти.

Галя, яка стояла нагорі біля входу в підвал, раптом глухо вдарила копитом об землю. Ніби попереджала: «Обережно. Не поспішайте». Її погляд, спрямований у темряву підвалу, змусив дітей на мить відчути холодок по спині.

Максим повільно поклав уламок замка на кришку скрині й сказав твердо:

— Ми не будемо відкривати її зараз. Занадто голосно, занадто ризиковано. Але цей уламок і наш ключ — це не випадковість. Запишемо. І повернемося.

Бублик тихо муркнув і ліг на скриню, наче погоджуючись із рішенням.

Коли вони вийшли з підвалу, нічне повітря здавалося свіжішим, але й повнішим від запитань. Замість відповідей діти отримали ще одну загадку — і тепер знали точно: у клубі приховано більше, ніж здається на перший погляд.

Соломія замкнула свій блокнот і прошепотіла:

— Пазл складається. І цей шматок дуже важливий.