83. Тіні на стіні

Вечір видався тихим і дивно тривожним. Сонце вже сховалося за обрій, небо стало насичено-синім, і лише кілька перших зірочок тремтіли над дахами Шпилів. Вулички спорожніли, лише десь у далекому кутку села ще перегукувалися собаки. Млин, як завжди, стояв темним велетнем, і здавалося, що він притягує до себе всі погляди.

Юні слідопити сиділи неподалік, ховаючись за старим тином, і обговорювали останні знахідки. Раптом Соломія різко підвела голову.
— Дивіться! — прошепотіла вона, показуючи рукою на потріскану стіну млина.

Величезні тіні повільно ковзали по кам’яному мурові. То з’являлася довга постать із розпростертими руками, то дві менші, які перетиналися, наче хтось розігрував мовчазну виставу. Тіні то зникали, то виникали знову — живі, невловимі.

— Вони… вони рухаються! — захлинаючись від хвилювання, прошепотів Іван. — Це привиди! Тренуються перед виставою духів!

Він уже схопився на ноги, збирався бігти просто до дверей млина, та тут уперед ступнула Галя. Її копито з глухим звуком вдарило по землі. Цей жест був настільки переконливим, що Іван миттю зупинився, ніби корова особисто наказала йому стояти на місці.

— Вона каже: «Не лізь», — серйозно мовив Максим.
— Або «йди обережно», — додала Соломія, швидко занотовуючи: «Галя перегородила шлях. Значення — захист».

Тимко, який завжди намагався пояснити все раціонально, нахмурився:
— Це може бути гра світла. Може, відблиски від вікон чи хтось із ліхтариком усередині. Але хто? Там же ніхто не живе!

Бублик тим часом спритно видерся на тин і, сидячи, витягнув шию вперед. Його темна шерсть, настовбурчена від хвилювання, виглядала, наче ще одна чорна тінь. Хвіст у нього тремтів, а очі горіли, вп’явшись у вікна млина. Він тихо, але виразно зашипів.

— Бачите? Навіть він відчуває, що там щось є, — шепнула Соломія.

Тіні рухалися ще кілька хвилин. Потім одна з них зупинилася, застигла посеред стіни й набула форми високої людини в капелюсі. Вона ніби вдивлялася просто на дітей. І раптом повільно «розтанула», наче хтось стер її невидимою гумкою.

Іван тремтів так, що аж зуби цокотіли:
— Це було справжнє видіння!

Максим намагався говорити спокійно, хоча й сам стискав кулаки:
— Або комусь просто захотілося нас налякати.

Саме в цю мить, коли напруга досягла піку, за спинами дітей почувся різкий кашель. Всі здригнулися й озирнулися. То був капітан Буряк. Він виліз з кущів у повному «бойовому спорядженні»: з кухонним друшляком на голові та дитячим пластиковим мечем у руці.

— Не хвилюйтеся! — гучно прошепотів він, що прозвучало абсурдно. — Це все частина моєї операції з виявлення привидів. Я спеціально йшов по-пластунськи, аби вас перевірити.

Він зробив крок уперед — і наступив у калюжу. Бруд залив його чобіт, а друшляк з гуркотом з’їхав на вухо. Бублик фиркнув і зіскочив з тину, наче не міг терпіти такого «агента». Діти ледве стримували сміх.

— Це була… перевірка стійкості! — вигукнув Буряк, намагаючись виправити становище. — Моя теорія: тіні — це закодовані сигнали шпигунів!

— А може, це відбитки ліхтаря, — тихо припустив Тимко.
— Або справжні примари, — не відступав Іван.
— Або… — почала Соломія, але замовкла, бо побачила біля дверей млина маленький білий уламок крейди.

Вона підняла його й показала друзям.
— Крейда… — прошепотіла дівчинка.

Усі відразу згадали попередній напис на стіні: «Сьогодні о 22:17». Хтось залишав ці знаки навмисне.

Бублик підійшов, торкнувся лапою крейди, й біла смужка лишилася на його шерсті. Він облизався, мов сказав: «Це ще не кінець».

Навіть Галя зробила крок уперед і пильно подивилася на двері млина. Її темні очі світилися впевненістю: відповідь — там.

— Ми не відступимо, — підсумував Максим. — Завтра перевіримо все ще раз.

І всі, навіть Галя та Бублик, ніби погодилися.