79. Нічне чергування

Тієї ночі село здавалося зовсім іншим. Вулиці, які вдень були залиті сонцем і сповнені гомону, тепер лежали тихі, темні й порожні. Лише десь здалеку чулося глухе гавкання собак та інколи — дзенькіт відра, яке забула прибрати якась господиня. Млин височів над селом темною громадою, і навіть місяць ніби не наважувався освітити його повністю — то ховався за хмари, то лише краєм ковзав по старому даху.

Діти зібралися трохи раніше, аби все обговорити. У кожного був із собою ліхтарик (у Тимка, щоправда, старий і вже майже без батарейки), кілька бутербродів і термос із чаєм від Соломіїної мами.

— План такий, — серйозно мовив Максим, коли вони вмостилися під старим тином, із якого добре було видно двері млина. — Двоє з нас сидять біля кущів, ще двоє — на узвишші за річкою, а решта — залишаються тут. Ми маємо бачити всі підходи.

— А я? — запитав Іван, виблискуючи очима. — Я хочу бути головним спостерігачем із блокнотом.

— Ти завжди головний, — буркнув Тимко. — Але головне — не заснути.

Соломія дістала свій записник і вже готувалася фіксувати кожну дрібницю.

Бублик тим часом вибрав собі місце просто на старому колодязі неподалік від дверей млина. Він сидів, підкрутивши хвіст навколо лап, але його вуха весь час рухалися, прислухаючись до найменшого шереху.

Галя теж прийшла, хоч ніхто її й не кликав. Вона стала трохи далі, на луці, і виглядала так, наче охороняє всю місцевість. Її темна постать на тлі місяця здавалася майже міфічною.

— З нею ми точно в безпеці, — шепнув Іван. — Якщо хтось захоче сюди пробратися, то Галя перша його помітить.

Чергування почалося спокійно. Лише цвіркуни співали свою нескінченну пісню. Час від часу друзі перешіптувалися, жували бутерброди й намагалися не заснути.

Але близько опівночі Бублик раптом підскочив, вигнув спину й тихо зашипів. Його очі світилися зеленими вогниками.

— Що він побачив? — прошепотіла Соломія.

Усі схилилися вперед. І справді — з боку річки почувся легкий плескіт, наче хтось тихцем переходив бродом. Потім пролунав свист. Дуже короткий, але виразний.

— Це знову він! — Іван аж затремтів від хвилювання. — Той, що свистить!

Максим підняв руку, наказуючи всім сидіти тихо. Друзі застигли, ледве дихаючи. А тоді… щось клацнуло. Дуже схоже на метал об метал. Усі очі вп’ялися в двері млина. Замок трохи хитнувся.

— Хтось там! — ледь не закричав Тимко, але Бублик стрибнув йому на коліна, змусивши хлопця прикусити язика.

Двері не відчинилися. Але тінь, темна й рухлива, ковзнула уздовж стіни млина й зникла.

— Він не увійшов, — тихо сказала Соломія. — Але точно перевіряв замок.

— Ага! — прошепотів Іван. — Моя теорія про таємний прохід ще раз підтвердилася. Якщо двері не відкрилися, то він пішов іншим шляхом.

І тут сталося кумедне. Капітан Буряк, який, виявляється, теж «таємно» стежив неподалік - у нього навіть була каструля на голові замість каски, вирішив, що настав його зоряний час. Він вискочив із кущів і закричав:

— Стій! Поліція!

Та замість підозрілого незнайомця він налетів на… Галю. Корова мовчки глянула на нього, зробила крок убік — і Буряк, спіткнувшись, гепнувся просто в кропиву.

Його крик луною розійшовся полем, і Барбос одразу ж підхопив це гавкотом із сусіднього подвір’я.

— Операція триває! — ще намагався вигукнути Буряк, вилазячи з кропиви, але його голос був такий жалібний, що діти ледь стримували сміх.

А Бублик тим часом поважно підійшов до дверей, понюхав щілину під ними й сів, не відводячи погляду від замка. Його шерсть стояла дибки, і всі зрозуміли: він упевнений, що за цими дверима — хтось є.

— Він ніколи не помиляється, — сказала Соломія майже пошепки. — Якщо Бублик так реагує, значить, таємниця зовсім поруч.

Діти ще довго сиділи тієї ночі, не відводячи очей від темного входу. І хоча жодного нового звуку більше не пролунало, всі відчували: млин живе своїм нічним життям. І в ньому ховається щось, що неодмінно відкриється — але тільки тим, хто має терпіння й відвагу чекати.