77. Листівка з підписом

Того ранку Максим, як завжди, підбіг до своєї поштової скриньки. Вона була стара, пофарбована у зелений колір, який давно вже полущився від дощів. Хлопець відчинив дверцята й завмер. Всередині лежала не звичайна газета чи лист від тітки з сусіднього села, а щось зовсім інше — яскрава листівка.

Вона виблискувала так, наче її обсипали зоряним пилом: по краях хтось щедро наклеїв блискітки, а на папері виднівся малюнок. Це був млин. Намальований криво, як у дитячих альбомах: стіни — трохи перекошені, вікна різного розміру, крила неприродно великі. Довкола будівлі химерно звивалися кілька ліній, які більше скидалися на хвилі чи промені.

Максим швидко перевернув картку, і холод пробіг йому спиною. На звороті хтось вивів два слова: «Ти близько». Почерк був недбалий, але наполегливий, ніби автор хотів, аби ці слова врізалися в пам’ять.

— Ну й ну… — прошепотів він, відчуваючи, як пальці трохи тремтять.

Іван, почувши його, миттю вихопив картку:
— Це доказ! Хтось стежить за нами! І не просто стежить, а ще й малює!

— Дай сюди, — спокійно сказала Соломія. Вона сіла на лавку біля клубу, розклала свій блокнот і старанно перемалювала малюнок. — Треба мати копію. І раптом там прихований якийсь знак?

Тим часом до команди слідопитів приєднався Бублик. Кіт спочатку обережно понюхав листівку, потім підскочив на лавку, витяг лапу й почав дряпати по дереву, немов теж намагався щось написати. Він видав коротке «мрр» і глянув у бік млина.

— Бачите? — гордо заявив Іван. — Навіть він каже, що це підказка!

І справді, у повітрі віяло якоюсь таємничістю. І саме в цей момент неквапно підійшла Галя. Вона, як завжди, зупинилася трохи осторонь, наче оцінюючи всю сцену збоку. Потім нахилилася й торкнулася копитом малюнка млина, який Соломія щойно перемалювала. Жест був настільки виразний, що всі притихли.

— Ого… — протягнув Максим. — Вона точно щось знає.

— Це попередження, — серйозно сказав Тимко. — «Ти близько»… значить, ми йдемо правильним шляхом.

— Або це пастка, — похмуро зауважив Максим, ховаючи листівку до кишені.

Саме тоді, з-за тину визирнула баба Марія з одним зі своїх біноклів.
— Я все бачила! — гукнула вона. — Хтось бігав біля вашої скриньки ще на світанку. Маленький, у капелюсі. Я навіть маю п’ять версій, хто це був!

— Та ну, то все телевізори винні! — відмахнувся дід Петро, який ішов вулицею з порожнім кошиком. — Ви самі собі малюнків понапридумували.

— Ніяких телевізорів, — буркнула баба Варвара, притримуючи вузлик із сіллю. — Це знак. Я вам казала: млин має силу. Він кличе.

— Та яке там «кличе», — урочисто вставив фермер Василь. — То скарб показують. От побачите, ті блискітки — то не для краси, а золото вони символізують!

Діти слухали цей хор сільських версій, але розуміли: істина десь поруч. Бублик саме в цей час знову підскочив на лавку, потягнув лапою за кишеню Максима, з якої визирала листівка, й гучно нявкнув. Він не зводив очей із малюнка, наче намагався сказати: «Тут важливіше, ніж ви думаєте».

Соломія занотувала все до свого блокнота: «Листівка з блискітками. Слова — “Ти близько”. Дитячий малюнок млина. Галя підтвердила — важливо. Бублик — теж».

Коли всі стихли, навіть Барбос, що зазвичай гавкав без приводу, раптом насторожився й заскиглив у бік млина. Тиша стала густою, майже відчутною.

І тоді друзі зрозуміли: вони справді близько. Але до чого саме — це й була головна загадка.