74. Схожий костюм

Іван завжди славився тим, що помічав речі, які інші пропускали. Його очі немов спеціально були створені для пошуку підозрілого, дивного чи просто неймовірного. Того дня він ішов знайомою вулицею й навіть наспівував собі під ніс, коли раптом завмер, наче вкопаний.

У вікні старого будинку, де давно ніхто не жив, виднілася постать. На перший погляд — манекен. Але не сам він привернув увагу Івана. На ньому висів плащ — довгий, важкий, прикрашений блискітками, що виблискували навіть крізь тонкий шар пилу на склі. У промінні сонця він здавався живим — наче зітканим із чистого світла.

— Блискітки! — прошепотів Іван, відчуваючи, як серце пришвидшило свій ритм. — Такий самий стиль, як біля млина!

Не гаючи часу, він кинувся шукати друзів. Разом вони повернулися за кілька хвилин, але вікно вже було затемнене важкою фіранкою. За склом панувала тиша й порожнеча. Жодного манекена, жодного плаща.

— Ти впевнений? — спитала Соломія, вдивляючись у пилюку, що тонким шаром вкрила підвіконня.

— Я своїми очима бачив, — наполіг Іван. — Плащ блищав так, що аж у вічі різало.

Вони постояли ще трохи, але ніхто не наважився постукати чи заглянути досередини. Будинок виглядав занедбаним, із облущеними стінами, похиленим дахом і старими квітковими горщиками на вікні.

Наступного дня Іван, сповнений рішучості, повернувся сам. Тепер вікно було зовсім порожнім. Усередині — лише темрява, кілька поламаних меблів та ті самі горщики, в яких давно вже не росли квіти.

— Але я точно бачив! — повторював він, коли розповів про це друзям.

Вони слухали з уважністю, але не поспішали з висновками. Соломія, як завжди, дістала свій блокнот і записала:
«Старий будинок. У вікні — плащ із блискітками. Наступного дня зник. Чи був це манекен? Чи знак?»

Коли ж Іван поділився історією з бабою Марією, та тільки зітхнула й повела рукою:

— Було колись у нашому селі таке вбрання. Лет тридцять тому. Один артист у ньому виступав, блищав, наче сонце. Кажуть, навіть гуси перестали ґелґотіти, коли його бачили. А куди він подівся потім — хтозна. Може, й пропав, а може, знову з’явився. Бо млин пам’ятає більше, ніж люди, — промовила вона з тим самим загадковим виглядом, від якого дітям завжди ставало трохи не по собі.

Її слова змусили їх знову замислитися. Чи це просто стара річ, випадково виставлена кимось у вікні? Чи знак, що хтось і справді відтворює давні події?

У цей час Бублик почав обнюхувати підвіконня старого будинку. Він ходив колами, раз по раз зупинявся, принюхувався, потім підняв голову й тихо нявкнув. Потім раптом гаркнув котячим «фррр!» і, мов стріла, рвонув у бік млина.

— За ним! — вигукнув Іван.

Друзі кинулися слідом, але кіт мчав так швидко, що тільки його хвіст миготів у сутінках. Він зупинився вже біля старої огорожі неподалік від річки, розпушив шерсть і завмер, вдивляючись у темряву.

Саме в цей момент, як на замовлення, з-за рогу вийшла Галя. Вона зупинилася поруч із Бубликом, глянула на нього і тихо мукнула, немов підтвердила його тривогу. Корова вдихнула повітря, а потім різко повернула голову в бік того самого будинку. Її рухи були надто виразними, щоб вважати їх випадковими.

— Дивіться, вони обидва щось відчувають, — прошепотіла Соломія.

— Це точно слід, — рішуче додав Іван.

Несподівано до компанії приєднався капітан Буряк, який гордо заявив, що «брав справу під контроль». Він наблизився до старого будинку, аби самому подивитися на вікно, але оступився на купі старої кропиви й так завив, що навіть Бублик здригнувся.

— Це… спеціальна перевірка місцевої флори, — швидко виправився він, потираючи ногу. — Я хотів дізнатися, чи кропива досі жалить. Виявилося, що так!

Діти розсміялися, але сміх не зміг розвіяти дивне відчуття, яке нависло над ними. Бо хоч як жартував Буряк, усі знали: щось відбувається, і плащ, який Іван бачив у вікні, був частиною більшої загадки.