73. Підслухана розмова

Після пригоди з туманом і дивним гудком друзі вирішили проводити біля клубу ще більше часу. Кожен відчував, що там приховується щось таке, чого вони ще не розгадали. Будівля стояла тиха й закрита, але, як вони вже знали, тиша іноді буває оманливою.

Того вечора повітря було напоєне запахом свіжоскошеної трави, а сонце вже хилилося до обрію. Діти сиділи на лавці неподалік клубу, коли Бублик раптом насторожився: його вуха піднялися, а хвіст завмер трубочкою. Він зістрибнув на землю і тихо, майже нечутно, рушив уперед.

— Щось є, — прошепотіла Соломія, підводячись. — Ходімо за ним!

Вони обережно наблизилися до зачинених дверей клубу. І саме тоді почули голоси. Усередині хтось говорив приглушено, наче не хотів, щоб їх почули.

— «Усе підготовлено… перевір ще раз…» — пролунало перше.

Другий голос відповів коротко, але чітко:
— «Має бути вчасно».

Друзі перезирнулися. У цих словах було щось тривожне й водночас дуже конкретне. Жодних пояснень, жодних деталей — лише наказ і підтвердження.

Бублик підкрався ще ближче і обережно потерся боком об двері, наче хотів відкрити їх. Але двері лишилися зачиненими. Кіт підняв голову і глянув на дітей своїми круглими очима, у яких світилася недовіра.

Іван приклав вухо до стіни, та саме в цю мить розмова урвалася. Усередині настала така тиша, що чути було навіть, як у траві неподалік зацвірчав цвіркун.

— Вони нас відчули, — шепнув Тимко, і голос його прозвучав майже урочисто.

Галя саме в цей час неквапно вийшла з-за сусідського городу. Вона підійшла до клубу, подивилася на двері, понюхала повітря й глибоко видихнула. Потім повернула голову у бік млина, наче натякаючи, що не лише клуб може бути частиною цієї таємниці.

У цей момент із-за рогу з’явився капітан Буряк у своїй новій формі. Він ішов важливо, але через темряву зачепився ногою за відро, яке хтось залишив біля дверей. Відро голосно грюкнуло, а Буряк із таким пафосом упав на коліна, що, мабуть, сам був би переконаний — це частина його «секретної операції».

— Так! — гучно вигукнув він, підводячись і витираючи штани. — Я спеціально перевірив відро на міцність. Операція триває!

Діти ледь стримували сміх, але ніхто не став його виправляти. Бо саме в цю хвилину зсередини знову почулося щось… не слова, а швидкий рип дверей у дальньому коридорі. Наче хтось поспіхом пішов углиб будівлі.

Соломія витягла блокнот і швидко занотувала:
«Почуті слова: “усе підготовлено… має бути вчасно”. Двоє осіб. Звуки кроків і дверей усередині».

Вона підняла очі й зустріла погляд Бублика. Кіт сидів зовсім нерухомо, дивлячись на двері, й тихо ворушив вусами, ніби теж щось обмірковував.

— Я відчуваю, що ми стоїмо зовсім близько, — пошепки сказала вона.

І всі інші теж відчули це. Таємниця ніби навмисне відкривала перед ними маленькі шпарини — лише стільки, щоб заінтригувати, але не дати відповіді.

А тиша, яка знову опустилася на клуб, здавалася ще важчою й загадковішою, ніж раніше.