71. Падіння з даху

Тимко був упертим, мов ослик. Коли йому в голову спадала ідея, то всі інші могли хоч до ранку вмовляти його не робити дурниць — марно. Цього разу він вирішив, що неодмінно має дістатися даху млина. Причиною стала загадкова «пляма», яку Іван двічі бачив у верхньому вікні. Він присягався, що там щось миготіло — то світло, то тінь.

— Якщо там є якась таємниця, я її перший розкрию! — оголосив Тимко, розставивши ноги, наче справжній дослідник, і сміливо поставив ногу на стару драбину.

Драбина хиталася і скрипіла так, ніби ось-ось зламається під його вагою, але хлопець упевнено видирався вгору.

— Тільки обережно! — крикнула Соломія. Вона стискала блокнот так, що навіть сторінки трохи зім’ялися. — Якщо впадеш, ми не будемо тебе витягати з річки!

Та Тимко не слухав. Він уже вхопився за край даху і, сопучи від зусиль, обережно поповз ближче до вікна. Черепиця була волога після нічної роси, і кожен його крок луною віддавався у серцях друзів унизу.

Бублик сидів біля тину й уважно стежив за кожним рухом хлопця. Його хвіст сіпався, вуха були насторожені. Він навіть кілька разів голосно «мявкнув», наче попереджав: «Не лізь туди, це небезпечно!»

Галя стояла неподалік і спокійно жувала траву, хоч час від часу піднімала голову й поглядала на Тимка. З її вигляду було зрозуміло: вона вже заздалегідь знала, чим усе закінчиться.

— Трохи ще… — бурмотів Тимко, наближаючись до темної плями біля вікна. — Зараз я…

І тут сталося те, чого чекали всі, крім нього самого. Черепиця під ногою хлопця раптом з’їхала. Тимко захитався, розпачливо розмахав руками, але втриматися не зміг. Зойкнув — і покотився вниз.

Усі закричали в один голос. Та на щастя, доля цього разу була прихильною: просто під млином лежала велика купа свіжого сіна, залишена після косовиці. Тимко впав прямісінько туди, здійнявши густу хмару пахучих трав.

— Фуух! — видихнув він, випльовуючи соломинку з рота. — Живий!

Галя навіть не поворухнулася. Вона спокійно дожовувала свою траву, поглядаючи на сіно так, ніби хтось спеціально приготував для неї другий сніданок.

А Бублик підскочив, вигнув спину дугою і сердито загарчав на дах, звідки ще котилася вниз остання черепиця. Він потім швидко видерся на сіно, перевірив Тимкові плечі лапами і нарешті задоволено муркнув: «Добре, що не зламався».

— Я бачив! — вигукнув Тимко, підводячись із сіна й витягуючи з волосся суху травинку. — Там є люк! Я точно бачив його вгорі!

— Ніякий це не люк, — заперечив Іван, з підозрілою серйозністю глянувши на дах. — Це був портал. Або вхід у зовсім інший світ!

Соломія закотила очі, але відразу записала у блокнот: «Тимко бачив люк. Іван каже — портал». Вона знала: іноді навіть найбезглуздіші здогадки згодом виявляються важливими.

А тут ще й капітан Буряк, який увесь цей час нишпорив неподалік, вирішив узяти ситуацію під контроль. Він гордо підійшов до сіна й оголосив:

— Це був тренувальний стрибок! За моїм наказом, звісно. Тимко перевіряв м’якість сіна, щоб ми знали, куди падати в разі небезпеки.

Але коли він сам вирішив продемонструвати «правильний прийом падіння», то оступився і, замість того щоб красиво зістрибнути, застряг у самому центрі копиці, залишивши назовні лише ноги у високих чоботях.

Діти вибухнули сміхом. Навіть Галя перестала жувати й тихо «мукнула», ніби глузуючи. Бублик же, не втримавшись, стрибнув просто на чоботи Григорія Степановича й почав розгойдувати їх лапами, наче допомагаючи вибратися.

— Ну, от бачите! — пробурмотів, вибираючись, розгублений капітан. — Все йде за планом. Я перевіряв, чи сіно достатньо пухке для котів…

Ніхто не повірив жодному слову, але всі сміялися так, що навіть тінь на даху вже не здавалася такою страшною.