70. Підозрілий човен

Ранок на річці був лагідний. Вода текла спокійно, відбиваючи сонячні промені, які грали на хвилях золотавими іскрами. На березі співали жайворонки, а над очеретом повільно пролітали білі чаплі. Здавалося, нічого дивного не могло трапитися. Але саме цього ранку діти помітили щось зовсім незвичайне.

Посеред течії, там, де зазвичай рибалки кидали сіті, повільно плив човен. Він був невеликий, темний від старості, але досить міцний. І головне — у ньому нікого не було. Човен рухався сам, наче його штовхала течія чи невидима рука.

— А це що за номер? — здивовано прошепотів Тимко. — Сам човен?

Соломія приклала долоню до чола, щоб краще роздивитися.

— Дивіться! — вигукнула вона. — У ньому мішок!

І справді, посеред човна лежав великий полотняний мішок, туго зав’язаний грубою мотузкою. Він був такий масивний, що, здавалося, от-от переверне човен набік.

Друзі миттю кинулися до берега, де стояв старий плоскодонний човен діда Петра. Іван відв’язав його, а Максим з Тимком швидко відштовхнулися від берега веслами.

— Ну й дивина, — бурмотів Іван. — Сам човен посеред річки та ще й із мішком…

Бублик, який, звісно, не збирався залишатися на березі, стрибнув у їхній човен і вмостився на самому носі, наче справжній капітан. Його вуса тремтіли, а хвіст сіпався з боку в бік — він явно відчував щось незвичне.

Коли вони підпливли ближче, сталося неймовірне: мішок, який щойно лежав на видноті, зник.

— Він же був тут! — вигукнула Соломія, аж ледь не впустивши весло.

— Може, він упав у воду? — припустив Іван, але сам він звучав непевно.

Діти нашорошилися, вдивляючись у воду. Та на поверхні не було жодних слідів — ні бризок, ні бульбашок, ні навіть кола на воді. Лише спокійна течія й сонячні відблиски.

Бублик напружився, підняв лапу й глянув униз, ніби точно знав, куди дивитися. Він навіть занурив лапу у воду, а тоді сердито пирхнув і почав нявкати, наче намагався пояснити: «Тут щось було!»

У цей момент з берега долинув голос, такий гучний і впевнений, що всі аж здригнулися:

— Це спецоперація!

Капітан Буряк стояв на березі, у своїй новій блискучій фірмовій куртці з блискучими ґудзиками, що аж сяяли від сонця. Він розмахував руками, наче керував справжнім загоном.

— Я особисто стрибну у воду і дістану мішок! — урочисто проголосив він, знімаючи куртку.

Діти вже приготувалися побачити комічне пірнання, але Буряк зупинився. Він кинув погляд на свої новенькі лаковані черевики. Потім на штани, щойно випрасувані й ще трохи пахнучі праскою. І зрозумів, що стрибати зовсім не хоче.

— Хм… — кашлянув він і змінив тон. — Так. Для початку… спостереження.

І з цими словами він важливо сів на пеньок, дістав блокнот і почав щось записувати, вдаючи, що це й було його головним завданням.

— Ну просто герой, — прошепотів Тимко, ледве стримуючи сміх.

Тим часом із-за кущів на березі неквапно з’явилася Галя. Вона підійшла до води, подивилася на човен із загадковим виразом і… мукнула так низько й протяжно, що навіть у дітей мурашки пробігли по шкірі. Потім вона вклала свою морду у воду й видула кілька бульбашок, ніби хотіла перевірити, чи не заховався мішок під поверхнею.

— От бачите! — підхопив Іван. — Навіть Галя знає, що тут щось не так.

— І Бублик теж, — додала Соломія, дивлячись на кота, який не зводив очей з порожнього човна.

Човен повільно віддалявся вниз за течією, наче тягнув за собою таємницю, яку діти ще мали розгадати. А Буряк тим часом записував у блокнот: «Операція №7. Об’єкт: мішок-привид. Результат: ще під наглядом».

— Ну от, тепер точно загадок більше, ніж відповідей, — зітхнув Максим.

І ніхто не міг заперечити: цей мішок, куди б він не зник, став частиною ще більшої історії.