69. Зниклі сторінки

Полудень у сільській бібліотеці завжди мав у собі щось затишне. Крізь старі вікна зі свіжо пофарбованими рамами проникало сонячне світло, що розсипалося золотими плямами по полицях. Книжки, притрушені пилом, виглядали майже урочисто — ніби чекали, щоб хтось розгорнув їхні сторінки й відкрив таємниці минулого. У повітрі змішувався запах старого паперу, дерев’яних полиць і свіжозвареної кави, яку пила Марія Петрівна.

Соломія сиділа за масивним дубовим столом і зосереджено горнула великий том з історії села. Вона завжди відчувала, що книги можуть приховувати більше, ніж здається на перший погляд. І саме цього разу інтуїція її не підвела.

Вона уважно перечитувала розділ про старі будівлі, коли раптом зупинилася. На місці, де мали бути кілька сторінок, залишилася лише порожнеча. Листки були вирвані так ретельно, що книга ніби сама приховала в собі таємницю. Та найбільше здивувало інше: на краях залишилися плямки синьої фарби, ніби хтось із вирваними сторінками возився біля пензлів чи банок з фарбою.

— Маріє Петрівно! — вигукнула Соломія. — Тут бракує сторінок! Хтось їх вирвав!

Бібліотекарка швидко підійшла, зсунувши на ніс свої старенькі окуляри. Її очі розширилися від обурення.

— Варварство! — промовила вона, піднявши руки. — Це ж єдиний примірник цієї книги! Я ж її берегла, як зіницю ока.

Тимко, який поруч розглядав збірку народних пісень, нахилився ближче.

— А якщо ці сторінки… не просто знищили? — його голос лунав майже урочисто. — Якщо їх хтось спеціально вирвав, щоб сховати?

Іван, почувши це, миттю підскочив.

— Авжеж! І не просто сховали. Вони тепер можуть бути частиною якогось секретного плану!

— Плану чого? — скептично підняла брову Соломія.

— Не знаю, — Іван зробив таємничий вигляд, — але коли сторінки зникають, це завжди щось означає.

Бублик тим часом не сидів без діла. Він уже стрибнув на стіл і почав обнюхувати книгу. Потім уважно провів лапою по розриву, наче відчув щось там, де люди нічого не бачили. Його вуса затремтіли, а хвіст сіпнувся. Далі він різко повернув голову в бік вікна.

— Ви тільки гляньте! — вигукнув Іван. — Він щось відчув!

І справді, Бублик сидів на столі, спрямувавши свій погляд рівно на дах млина, що виднівся у далині. Це було так виразно, що у всіх перехопило подих.

— Бачите? Він точно знає, куди вони поділися, — гордо підсумував Іван.

— Та може, йому просто здалося, — засумнівалася Соломія, хоч і записала все в блокнот. Її нотатка звучала серйозно: «Зниклі сторінки. Сліди синьої фарби. Погляд Бублика — у бік млина».

У цей момент у бібліотеку заглянув дід Петро. Він завжди заходив без стуку, наче бібліотека була його власною хатою. Побачивши дітей над книгою, він покрутив головою.

— Ой, ви ще й книжки ріжете? — пробурмотів він. — То вже не діло.

— Ми не ріжемо! — обурилася Соломія. — Хтось інший це зробив!

Дід Петро лише загадково хмикнув і пішов собі, так нічого й не пояснивши.

Тим часом Бублик не відступав. Він зістрибнув зі столу й почав крутитися біля дверей, голосно нявкаючи. Це був його чіткий сигнал: «Ходімо!»

Іван відразу підскочив.

— От бачите! Він вимагає, щоб ми вирушили на пошуки цих сторінок!

— А може, він просто їсти хоче, — посміхнулася Марія Петрівна.

Та діти добре знали свого кота. Це був не голодний нявкіт, а саме детективний. Бублик уже не раз доводив, що вміє відчувати дивні речі.

Вирішили так: сторінки хтось вирвав недаремно, і тепер потрібно знайти, де вони опинилися. А Бублик, без сумніву, стане їхнім першим провідником у цій загадці.

Сонце крізь вікна вже почало хилитися до заходу, золоті плями змінилися на м’які рожеві відтінки. Діти вийшли з бібліотеки, а Бублик гордо вмостився попереду, наче справжній ватажок загону слідопитів.

І хоча поки що не було відомо, де зниклі сторінки, усі відчували: це відкриття неодмінно приведе їх до наступної загадки.