68. Таємничий свист

Вечір у селі завжди приходив неспішно. Спершу сонце золотило дахи й верхівки дерев, потім тіні ставали довшими, і ось уже світ навколо повільно занурювався у синювату прохолоду. Діти сиділи біля тину неподалік від млина, обговорюючи події минулих днів. Тиша була майже святкова, і саме тому перший дивний звук прозвучав так виразно.

Це був свист. Не простий, не випадковий — мелодія. Коротка, уривчаста, усього кілька нот, але в ній відчувалася певна впевненість, ніби хтось подавав знак.

— Чуєте? — тихо прошепотіла Соломія.

Всі завмерли. За мить свист повторився — цього разу чіткіше. Він долинав від стіни млина, де темніли високі вікна.

— Там хтось є, — Іван аж стиснув кулаки.

Діти миттю піднялися й рушили вперед, намагаючись ступати тихо, але земля під ногами хрустіла. Вони тільки-но наблизилися до млина, як свист знову пролунав — тепер уже зовсім із іншого боку подвір’я.

— Як так? — здивувався Тимко. — Наче хтось рухається і свистить одночасно…

Бублик ішов попереду, низько опустивши голову. Його смугастий хвіст смикався нервово й уривчасто — усі знали, що це його «сигнал небезпеки». Він різко зупинився, вдивляючись у темряву, а потім почав тихо гарчати — так тихо, що це більше було схоже на котяче бурмотіння.

І саме в цю мить із-за кутка старої комори вискочив Барбос — сільський пес-розбишака. Він гавкав голосно й настирливо, але, що дивно, не наважувався підійти ближче. Наче і він відчував, що у дворі млина є щось, чого краще остерігатися.

Свист повторився ще раз. Тепер він був тихіший і лунав десь глибше з подвір’я. Вечірні сутінки згущувалися, й усе виглядало настільки дивно, що навіть у найсміливіших закрадався сумнів.

— Це точно хтось нас дражнить, — вирішив Іван. — Хоче, щоб ми ганялися по двору, як курчата за сонячним зайчиком.

Та не встиг він договорити, як за спинами дітей почувся глухий кашель і знайомий голос:

— Ой-йой-йой… знову вони.

Друзі озирнулися. Біля старої липи стояв дід Федір, спершись на свій кривий ціпок. Його очі були спрямовані прямо на млин, і в тому погляді було щось таке, що одразу змусило всіх замовкнути.

Тиша тривала кілька секунд, поки раптом… не впав якийсь предмет. Він глухо гупнув неподалік. Діти підскочили, а Бублик одним ривком злетів на тин, розпушивши хвіст.

На землі лежав старий дерев’яний черевичок. Звідки він узявся — ніхто не бачив.

І тут, мов за командою, вискочив капітан Буряк. Він біг так швидко, що заплутався у власному плащі (який цього разу позичив у завклуба для «маскування») і гепнувся прямісінько в кропиву, яка густо росла під тином.

— А-а-ай!.. Це — спеціальна тактика!.. — заверещав він, підхоплюючись і відчайдушно витрушуючи з рукавів зелені листки. — Я відволікаю ворога, а ви — спостерігайте!

Діти ледь стримали сміх. Навіть Галя, яка саме проходила повз, зупинилася, глянула на нього і глузливо «му-у-укнула», ніби сказала: «Ну й герой!»

Бублик, задоволений виставою, спокійно зістрибнув із тину, підійшов до черевичка, обнюхав його і потерся щокою. Потім він голосно «мявкнув» і впевнено рушив у напрямку до млина, немов вказуючи, що розслідування тільки починається.

А свист… він більше не повторився. Але кожен із дітей відчув: це була лише перша нота чогось значно більшого.