67. Порожній кошик

Ранкове сонце тільки-но виринало з-за пагорба, кидаючи на річку довгі промені, що мерехтіли, наче золоті стрічки. Легкий туман ще клубочився над водою, і повітря було прохолодним і свіжим. Соломія, яка любила в такі години блукати берегом, першою помітила на піску дивний силует.

— Щось там є… — прошепотіла вона сама до себе й пришвидшила крок.

На вологому піску, де хвилі ще не встигли висохнути, стояв великий плетений кошик. Виглядав він старим, але міцним: товсті лози були потемнілі від часу, ручки злегка стерті, а кришка лежала збоку, ніби її хтось відкрив і залишив так. На боці кошика висіла дерев’яна табличка, на якій випаленими літерами було написано: «Реквізит».

— Отакої… — здивовано сказала Соломія, нахиляючись.

Друзі, які бігли слідом, одразу оточили кошик. Усередині нічого не було, окрім тонкого шару піску, кількох камінців і однієї-єдиної мушлі — білої з ніжно-рожевим відтінком, такої чистої, наче її мили в теплій мильній воді.

— Чому на ньому написано «реквізит»? — замислився Тимко, обережно торкаючись мушлі. — І навіщо в ньому пісок?

— Може, це декорація для якоїсь сцени? — припустив Іван, але його голос звучав сумнівно.

Раптом за їхніми спинами почулося шурхотіння, і з-за кущів з’явився фермер Василь. Він ішов у своїх вічних потертих чоботах і картатій сорочці, тримаючи в руці палицю, якою зазвичай поганяв гусей. Його погляд ковзнув по кошику, і в очах з’явився загадковий блиск.

— Це, діти, секретне місце передачі скарбів, — сказав він урочистим тоном, нахиляючись над кошиком. — Тут залишають знаки, щоб інші знали, де шукати…

— Шукати що? — швидко перепитав Іван.

Василь лише хитро посміхнувся, випрямився і, не додаючи жодного слова, повільно рушив стежкою вгору, залишивши дітей з кошиком і ще більшою кількістю запитань, ніж вони мали до того.

Поки вони обговорювали його дивну фразу, до кошика підійшла Галя. Вона ступала так тихо, що навіть пісок майже не рипів під її копитами. Корова обійшла кошик колом, понюхала мушлю й пісок, а тоді зосереджено нахилилася, взяла губами суху травинку й… акуратно поклала її всередину. Потім відійшла на кілька кроків і глянула на дітей, немов кажучи: «От тепер воно повне».

— Галя явно знає, що робить, — пошепки сказала Соломія.

— Може, це її внесок у розслідування, — хмикнув Тимко.

Тим часом Бублик, який з’явився нізвідки, підскочив до кошика, одним стрибком заскочив усередину й почав неквапно ходити по піску, принюхуючись до кожної піщинки. Потім він уважно роздивився мушлю, обережно торкнувся її лапою і раптом видав коротке, але виразне «мрр». Діти вже знали: це його котячий сигнал «щось тут є».

Він підскочив до краю кошика, зістрибнув на пісок і рушив у бік очерету, раз по раз озираючись, чи йдуть вони за ним.

— Думаю, він хоче, щоб ми подивилися далі, — сказала Соломія.

І справді, за кілька метрів у траві вони знайшли ледь помітні сліди — дрібні відбитки, які могли належати як дитині, так і комусь у м’якому взутті. Сліди вели від самої води до місця, де, очевидно, стояв кошик, а потім зникали у напрямку до старої стежки, що вела… куди ж іще, як не до млина.

Соломія одразу ж занотувала у свій блокнот: «Кошик — старий, міцний. Табличка “Реквізит”. Усередині — пісок, камінці, мушля. Сліди ведуть до млина. Василь — загадкова поведінка. Галя і Бублик реагували».

— Це точно не випадковість, — впевнено сказав Максим. — Хтось залишив цей кошик із якоїсь причини. І мушля — теж частина загадки.

Галя на це лише тихо мукнула, а Бублик уже сидів біля стежки, поглядаючи на них із виглядом: «То йдемо чи як?»