66. Схожі стрічки

День видався сонячним і теплим, але в сільському клубі панував напівморок. Штори на вікнах були лише наполовину розсунуті, тож вузькі смужки світла падали на підлогу, ніби тонкі золоті доріжки. У повітрі витав запах старого дерева, пилу й чогось свіжішого — ледь відчутного аромату фарби, яка, здається, ще не встигла висохнути десь у глибині сцени.

Тимко, який нишпорив поміж лав і стосів реквізиту в пошуках своєї давно загубленої ручки, раптом завмер. Його погляд зупинився на чомусь яскравому, що виділялося на тьмяному дерев’яному тлі підлоги. Він нахилився й підняв тонку зелену стрічку, зав’язану в акуратний вузлик. Вона була вузькою, але доволі міцною, із трохи потертою поверхнею, ніби її вже використовували.

— Дивіться! — гукнув він, підіймаючи руку з трофеєм.

Іван і Соломія одразу наблизилися, а Бублик, який сидів на підвіконні, розплющив очі й зацікавлено повернув голову.

— Така ж була на лапках у курчат Марії Петрівни, — сказав Тимко, тримаючи стрічку перед собою, як доказ у суді.

Ніби на підтвердження його слів, саме в цей момент із-за сцени вийшла Марія Петрівна. Вона несла в руках велику коробку з книгами та журналами, і, побачивши, що діти розглядають її зелену стрічку, зупинилася.

— Та це ж моя! — здивувалася вона. — Я такі давала на свято, для прикраси.

Втім, у її голосі було щось… дивне. Наче вона й сама не розуміла, як ця стрічка опинилася тут, у клубі, а не в неї у дворі, де бігали її прикрашені курчата.

— От бачите! — урочисто промовив Іван. — Це доказ! Змова між курми та акторами!

— Іване, — зітхнула Соломія, — якщо й є змова, то кури тут, мабуть, найменш підозрілі.

Бублик, ніби вирішив, що час і йому долучитися до справи, стрибнув із підвіконня на підлогу. Його м’які лапи безшумно торкнулися деревини, і він повільно підійшов до Тимка. Кіт обережно обнюхав стрічку, потім випрямився й рушив у бік сцени. На мить він зупинився, глянув на дітей і тихо «мяу»нув, ніби кликав за собою.

— Ви бачите? — Іван уже був готовий розвивати свою теорію. — Він показує напрямок! Там, за сценою, точно є ще щось!

Вони рушили за Бубликом, але далі першої сходинки на сцену не піднялися, бо з-за куліс несподівано виглянув сторож Василь. Він звично тримав у руках свій ліхтар, навіть удень, і поглядав на дітей так, ніби зважував, чи варто щось казати.

— А ви чого тут? — запитав він, і в голосі його була легка настороженість.

— Ручку шукаємо, — швидко відповів Тимко, ховаючи стрічку за спину.

Василь кивнув, але погляд його ковзнув униз, туди, де в Тимка визирав хвостик стрічки. Він нічого не сказав, лише злегка примружився й пішов далі сценою, його кроки глухо відлунювали під стелею клубу.

— Ну, тепер я точно впевнений, що ця стрічка важлива, — шепнув Іван.

Вони обережно поклали її до коробки з «речовими доказами» — старої жерстяної бляшанки, яку Соломія тримала у своїй кімнаті. У ній уже лежали сині плями з трави, шматок тканини з блискітками, обривки незрозумілих записок і навіть пір’їна з мішка, який вони знайшли біля річки.

— Як показує практика, — серйозно мовив Максим, — найменша дрібниця може стати ключем до великої загадки.

Бублик у цей час уже повернувся на підвіконня, згорнувся клубочком, але очей не закривав. Він наче вирішив тримати сцену під наглядом — на випадок, якщо з-за куліс знову з’явиться щось цікаве.

А за вікном у цей момент пройшла Галя. Вона спинилася, глянула у бік клубу, потім… тихо мукнула і пішла далі, повільно помахуючи хвостом. І діти чомусь були певні: вона теж щось знає.