64. Підкинуті черевики

Ранок у Соломії почався як завжди — з запаху свіжого хліба з пекарні та тихого мукання Галі, що вже встигла пройтися вулицею. Але щойно вона відчинила двері, щоб впустити свіже повітря, цей звичний день став зовсім іншим.

Просто на ґанку, акуратно, ніби хтось тільки-но поставив, стояла пара маленьких дитячих черевиків. Вони були сріблясті, вкриті дрібними блискітками, що виблискували на сонці так яскраво, що на мить Соломії здалося — це не взуття, а хтось розсипав зоряний пил.

Вони стояли рівненько, носок до носка, як на вітрині магазину. Ні записки, ні пакета, ні навіть слідів того, хто їх міг залишити. Тільки легкий запах пилюки та ще чогось ледь відчутного, може, фарби.

Соломія обережно присіла, щоб роздивитися їх уважніше. Усередині черевики були чисті, але підошви злегка вологі. До них прилипли кілька золотистих піщинок і дивний шматочок синьої нитки, який заплутався в протекторі лівого черевика.

Першим на місце «знахідки» прибув Бублик. Він, як справжній кіт-детектив, повільно обійшов черевики, потім нахилився, обережно обнюхав правий і різко відскочив, наче відчув щось підозріле. Його хвіст розпушився, вуха насторожилися.

— Що, не подобається тобі, га? — пошепки запитала Соломія, але кіт, замість відповіді, сів на ґанку, склав лапи під себе і продовжував пильно дивитися на блискуче взуття, ніби чекав, що воно ось-ось почне рухатися самостійно.

Не минуло й хвилини, як з-за паркану з’явилася Галя. Вона йшла неквапно, її копита м’яко стукали по землі. Корова понюхала один черевик, потім другий, і зненацька легенько штовхнула правий черевик копитом убік.

— Здається, Галя вважає, що їх краще тримати подалі, — засміялася Соломія.

Вулицею саме йшов дід Петро з кошиком яблук. Він, помітивши цю сцену, зупинився, примружився на черевики й мовив із тим самим авторитетним тоном, яким зазвичай оголошував погоду на завтра:
— О, таке тільки у млині й носять. Там люблять, щоб усе блищало!

Його слова змусили Соломію на мить затримати погляд на сріблястому блиску. Млин знову, якось невидимо, опинився в центрі їхніх підозр.

А тут, наче з-під землі, з’явився сторож Василь. Він ішов швидко, з ключами на поясі, і зупинився, помітивши взуття.

— Це чиїсь? — коротко спитав він.

— На ґанку стояли, коли я вийшла, — відповіла Соломія. — Ніхто не бачив, хто залишив.

Василь присів, підняв один черевик і уважно роздивився підошву. Його брови трохи зійшлися, але нічого не сказав. Лише поставив взуття на місце й пробурмотів:
— Дивні речі кояться…

І пішов собі, залишивши по собі ще більше запитань, ніж було до того.

Соломія принесла газету з кухні, обережно загорнула пару, щоб не стерти ні піщинок, ні нитки, і поставила пакунок на стіл. Вона знала, що кожна дрібниця може виявитися важливою.

Бублик у цей час ліг біля пакунка, поклавши лапу зверху, наче охороняв. Галя ще якийсь час стояла біля хвіртки, ніби зважуючи, чи варто залишати господиню наодинці з таємничими черевиками. А дід Петро, відходячи, кинув через плече:
— Як на мене, то тут якась історія з продовженням.

І всі чомусь були з ним згодні.