63. Переляканий листоноша

День був ясний і теплий, із тих, коли сонце лагідно гріє спину, а пилюка на дорозі пахне сухими травами. Діти саме йшли стежкою, що вела до млина, обговорюючи свої останні знахідки. І тут вони помітили дивне видовище: з-за повороту, немов вихор, вискочив листоноша Семен Петрович. Він біг так, ніби за ним женеться табун розлючених гусей, а на обличчі застиг вираз цілковитого жаху.

— Та він же зараз влетить у канаву! — вигукнув Тимко, відступаючи вбік.

Листоноша добіг до них, спіткнувся, але втримався, потім зігнувся навпіл, відсапуючись. Обличчя в нього було червоне, а очі — широко розкриті, наче він щойно побачив привида.

— Що сталося? — перехопив його Іван, схопивши за лікоть.

— Я… більше туди… не піду… — задихано пробурмотів той, киваючи у бік млина. — Там… щось стукає… і сміється…

— Сміється? — перепитала Соломія, схиливши голову набік. — Може, це хтось жартує?

— Не знаю… але воно… не звучало, як жарт… — листоноша похитав головою, ковтнув повітря й витер лоба. — Таке відчуття, наче сміх був… старий. І глухий.

Бублик, який увесь цей час сидів на узбіччі й уважно слухав, раптом насторожився. Його вуха сіпнулися, а хвіст почав повільно рухатися з боку в бік. Він дивився просто в бік млина, наче намагався вловити продовження того, що чув Семен Петрович.

Але листоноша й слухати не хотів про розслідування — він різко випрямився і рушив далі дорогою, бурмочучи щось на кшталт: «Листи я туди кидатиму з воріт…».

На лавці під хатою неподалік сиділа баба Марія. Вона з цікавістю спостерігала сцену й, коли листоноша промчав повз, прокоментувала:
— Біг, наче його курка вкусила. Та ще й не своя!

— Це серйозна справа! — урочисто виголосив раптом голос за спиною.

Діти озирнулися — то був Капітан Буряк, у повному своєму «службовому спорядженні»: кашкет набакир, старий бінокль на шиї та блокнот, у якому він уже щось поспіхом писав.

— Я особисто розслідую цю справу, — продовжив він. — Можливо, маємо справу з «операцією сміхового відлуння». Це коли противник сміється так, щоб звести з розуму слухачів!

— А може, це просто хтось у млині упустив відро і вдарився, — сухо зауважив Максим.

— Ні, — відрізав Буряк. — Я вже маю план: проникнути до млина в образі… поштової скриньки!

— У образі кого? — не повірила своїм вухам Соломія.

— Поштової скриньки, — серйозно повторив капітан. — Всі думають, що скриньки — це просто скриньки. А насправді — ідеальні спостерігачі! Я сховаюся всередині, і коли ворог підійде, щоб «вкинути листа»… я його схоплю!

Тимко ледве стримав сміх, уявивши Буряка, напханого у металеву коробку.

У цей момент з-за тину визирнула тітка Клава з відром.
— Чого це ви тут усі стали, наче на виставі? — спитала вона.

— Слухаємо, як капітан збирається стати поштовою скринькою, — пояснив Іван.

— Ой, то гарна ідея, — серйозно відповіла Клава. — Я б і сама хотіла подивитися, як це буде.

Діти переглянулися, а Бублик, ніби відчувши, що серйозність моменту вже розтанула, стрибнув на паркан і, м’яко зіскочивши з іншого боку, рушив у бік млина. Його хвіст знову ворушився, і було видно, що кіт щось почув чи помітив.

— Гляньте на нього, — тихо сказав Максим. — Може, він нас зараз приведе туди, звідки йшов той сміх.

— То ходімо! — підскочив Тимко.

І хоч вони всі чудово розуміли, що йдуть, можливо, просто за котом, а можливо — прямо до джерела нової загадки, ніхто й не подумав відмовитися.

Бо якщо в млині хтось сміється без причини, то це, безумовно, варто перевірити.