62. Книга зі схованкою

Сільська бібліотека завжди здавалася дітям місцем особливим. Вузькі проходи між високими полицями, запах старого паперу й фарби, що колись давно свіжо вкривала ці полиці, — усе це створювало відчуття, ніби потрапив у інший світ. Марія Петрівна, бібліотекарка, тихо пересувалася між столами, перевіряючи каталоги та книжки, наче добра фея, що охороняє свій книжковий ліс.

Тимко, який завжди любив порпатися у старих виданнях, цього разу вирішив пошукати щось про давні сільські свята. Він йшов уздовж полиці, ковзаючи пальцем по корінцях, і раптом помітив книгу, що виглядала набагато старшою за інші. Це був товстий том у темно-зеленій, майже чорній, обкладинці, з потертостями по краях і золотистими літерами, які ледь проглядалися: «Історія ремесел».

— О, це, мабуть, цікаво, — пробурмотів він, витягуючи книгу.

Але том виявився напрочуд важким. Тимко ледь утримав його в руках, та все ж, зробивши крок убік, перечепився об ніжку стільця. Книга з глухим «туп!» впала на підлогу й розкрилася рівно посередині.

Усі, хто був поруч — Максим, Соломія та Іван, — схилилися над нею і застигли від здивування.

Сторінок у середині майже не було. Точніше, вони були, але краї були акуратно вирізані, утворюючи рівний прямокутний отвір, ніби хтось зробив у книзі маленький ящик. А в центрі, на жовтуватому шматочку тканини, лежав маленький металевий ключ.

— Це схованка! — захоплено вигукнув Іван так голосно, що з дальнього ряду полиць виглянула Марія Петрівна.

— Що тут у вас? — вона підійшла, глянула на книгу й аж підняла брови. — Оце так… Я й гадки не мала, що в нашій бібліотеці є такі книжки.

Бублик, який уже кілька хвилин крутився під ногами, обережно підійшов, обнюхав ключ і ледь-ледь торкнувся його лапою, немов перевіряючи, чи він справжній. Потім кіт потерся мордочкою об Тимкову ногу й тихенько «мррркнув» — знак, який вони вже навчилися тлумачити як «бережи це, воно важливе».

Іван одразу почав висувати свої версії:
— Це, без сумніву, ключ від порталу… ну, або від таємних дверей у млині!

Соломія закотила очі, але швидко занотувала у свій блокнот: «Ключ. Маленький, металевий. Може підходити до старого замка. Знайдений у книзі «Історія ремесел»».

Марія Петрівна ще раз подивилася на вирізані сторінки й знизала плечима:
— Хтось, мабуть, заховав щось цінне колись давно. Але що саме цей ключ відкриває… навіть уявити не можу.

У дверях бібліотеки тим часом з’явилася Галя. Вона, як завжди, неквапно увійшла, зробила коло між столами, а потім підійшла прямо до того місця, де на столі лежала книга. Понюхала ключ, подивилася на дітей своїм спокійним коров’ячим поглядом і… вийшла, не сказавши жодного «му».

— Може, вона теж здогадується, — прошепотів Максим, дивлячись їй услід.

— А може, просто прийшла подивитися, чи не забули ми її почастувати яблуками, — припустив Тимко.

Ще трохи вони обговорювали можливі варіанти — від таємної шухляди у клубі до якоїсь скриньки в сараї діда Федора. Врешті вирішили: ключ треба зберегти в безпечному місці.

— Тільки не в кишені, — серйозно сказав Іван. — У нас тут явно є ті, хто вміє непомітно витягати речі.

Максим кивнув і запропонував сховати знахідку в «сейфі» Соломії — у її особистій шухляді з секретом, що була вмонтована в підлогу під ліжком.

Коли вони вийшли з бібліотеки, сонце вже хилилося до заходу, і село огорнула тиха літня вечірня прохолода. Ключ тихенько дзенькнув у кишені Максима, і всім чомусь здалося, що цього дзвону вистачить, щоб розбудити навіть старі, давно забуті таємниці.