61. Стара афіша

Комора клубу завжди була схожа на чарівну печеру, у якій замість золота й діамантів зберігалися старі коробки, обшарпані меблі й костюми, які давно ніхто не вдягав. Тут пахло сумішшю пилу, старого дерева і трохи фарби. У вузьке віконце під стелею просочувався промінь світла, в якому повільно кружляли пилинки, наче мікроскопічні привиди минулих свят.

Того дня діти зголосилися допомогти Марії Петрівні розібрати частину цього хаосу. Офіційно — щоб полегшити їй роботу, а насправді — щоб мати шанс відшукати якусь нову загадкову дрібницю, яка допоможе в їхньому «слідстві».

Бублик, звісно, сприйняв завдання по-своєму. Він одразу поліз у величезну купу костюмів, переривши шовкові сукні, старі фраки й капелюхи, немов шукав власну кішачу колекцію скарбів. Іноді він зникав з головою під тканиною, щоб за хвилину вискочити з переможним «мрр!» і черговою знахідкою у лапах.

Раптом він виліз, тримаючи в зубах зім’ятий шматок паперу. Перестрибнувши через коробку з написом «Пір’я, обережно!», він урочисто поклав здобич на підлогу.

— Що це в тебе, Бублику? — нахилився Максим.

Папір виявився шматком афіші. Краї були обтріпані, колір вицвів, і більша частина тексту стерлася. Можна було розібрати лише кілька літер і фрагмент слова, який ні про що конкретне не говорив: «...ин». Може, «магазин», а може, «Калин…», або взагалі щось зовсім інше.

— Дивно, — промовила Соломія, розглядаючи плями й потертості. — Тут навіть зображення якесь було, але тепер нічого не видно.

У цей момент у дверях з’явився Капітан Буряк. Він, як завжди, зайшов із виглядом людини, що щойно викрила світову змову.

— Ага! — сказав він, угледівши папір. — Це, безумовно, доказ.

— Доказ чого? — спитав Тимко.

— Ну… того, що тут була афіша, — відповів він із максимально серйозним виразом обличчя, після чого вдавано почав вивчати павутину в кутку.

За ним зайшов дід Федір, несучи старий молоток. Він кинув оком на папір, злегка примружився й пробурмотів:
— Ой-йой… давно це було.

І, попри всі розпитування Івана, нічого більше не сказав.

Галя, яка випадково проходила повз, зупинилася біля відчинених дверей. Вона неквапно підійшла, нахилила голову до афіші, повільно понюхала й злегка ворухнула вухами. Потім тихо мукнула, наче щось зрозуміла, і спокійно пішла собі далі.

— Чому я відчуваю, що це щось важливе? — прошепотів Максим, коли всі знову зібралися посеред комори.

Ніхто не заперечив. І хоча на папері майже нічого не було видно, у ньому було щось таке, що змушувало задуматися: звідки він тут і хто залишив його серед цього безладу.