60. Повідомлення крейдою

Того ранку Тимко йшов знайомою стежкою повз млин, жуючи яблуко й не думаючи ні про що особливе. Сонце вже піднялося достатньо високо, щоб підкреслити кожну тріщину на старій дерев’яній будівлі. І раптом він різко зупинився, так, що яблуко ледь не випало з рук.

На сірій стіні, трохи нижче від облупленого віконця на другому поверсі, великими білими літерами було виведено:

СЬОГОДНІ О 22:17

— Ну й ну… — пробурмотів він, оглядаючись довкола, наче очікуючи, що хтось вискочить із-за кущів і крикне: «Жарт!»

Літери були рівні, але видно — поспіхом. Місцями крейда кришилася, а окремі штрихи виглядали розмитими, ніби хтось випадково торкнувся напису рукавом чи просто провів долонею.

Соломія підійшла слідом, і перше, що зробила — витягла свій блокнот.
— «Повідомлення білою крейдою. Точний час — двадцять друга сімнадцять. Місце — стіна млина. Можливо, код», — продиктувала вона сама собі, швидко записуючи.

З-за кутка, як завжди несподівано, з’явилася Галя. Вона підійшла неквапливо, зупинилася перед написом і… понюхала його. Потім трохи ворухнула вухами, наче зважувала, чи варто на це реагувати, і, зрештою, спокійно відійшла вбік.

— О, це вже тривожно, — прошепотів Іван. — Якби це було щось просте, Галя б хоч раз мукнула.

— Це явно час, — сказав він уже вголос, уважно розглядаючи цифри. — Питання — чого?

— Ми будемо тут о 22:17, — твердо промовив Максим. — І побачимо самі.

Весь день вони провели в передчутті. Тимко навіть спробував кілька разів повернутися до млина, щоб перевірити, чи напис не стерли, але він залишався на місці. Лише під вечір його хтось обвів другим, свіжішим шаром крейди.

Десь о п’ятій біля млина з’явився капітан Буряк, у повному своєму «детективному спорядженні»: з біноклем навпаки, старим кишеньковим компасом і мотком мотузки. Побачивши напис, він серйозно промовив:
— Це шифр! «22:17» означає — двадцять друга шістнадцять плюс одна хвилина. А що це дає? Правильно — секретний код для відкриття шпигунських люків.

І, не чекаючи відповіді, він почав обстукувати стіну млина кулаком, потім приклав вухо й театрально прислухався.
— Чуєте? Це вони! — вигукнув він. — Усередині, певно, вже точать свої змови.

Діти намагалися не сміятися, але Бублик, який саме проходив поруч, не витримав — сів біля Буряка й голосно нявкнув, наче висловлюючи свою «експертну» думку про цю теорію.

Ввечері вони повернулися вже серйозно налаштовані. План був простий: розділитися й зайняти різні позиції навколо млина. Іван із Бубликом — за кущами біля північної стіни, Соломія та Тимко — на південному боці, а Максим залишився біля самого напису, у тіні.

Коли годинник показав 22:16, тиша стала майже фізично відчутною. Навіть цвіркуни замовкли, а з вулиці не доносилося жодного кроку.

Рівно о 22:17 у верхньому вікні млина раптом на мить спалахнуло світло. Не яскраве, а таке, ніби хтось на секунду засвітив кишеньковий ліхтар і тут же його погасив.

— Сигнал… — прошепотів Іван із-за кущів.

Вони ще не встигли обмінятися враженнями, як з іншого боку будівлі пролунав тихий, але чіткий свист. Кілька секунд — і тиша знову запанувала.

Буряк, який в останній момент вирішив «таємно» приєднатися, з-за дерев гордо вигукнув:
— Це я давав знак, щоб вони знали, що ми тут.

— Тільки Ви свиснули уже після їхнього сигналу… — тихо зауважив Максим.

Але капітан був непохитний:
— Так і треба! Це називається «контрсигнал». Вони свист — ми свист. Тепер вони гадають, що ми — теж вони.

Бублик лише моргнув у темряві, обернувшись до Галi, яка якось невчасно з’явилася й стала поруч, вдивляючись у вікно млина. Обоє, здається, були єдині, хто справді розумів: щойно відбулася не просто випадковість, а ще один шматок великої, хитрої головоломки.