59. Хтось полює на Бублика

Вечір у Шпилях був тихий, як застигле озеро. Сонце щойно сховалося за пагорбами, і небо набуло густого лілового кольору, з якого повільно виринали перші зірки. Повітря було теплим, але в ньому вже відчувалася нічна прохолода. На подвір’ї біля хати Соломії діти сиділи півколом — Максим на старій лавці, Тимко на перевернутому відрі, а Іван лежав на траві, підперши голову руками. Вони неквапом обговорювали останні дивні події — від бочки біля клубу до таємничого мішка з пір’ям.

— Якщо все скласти докупи, — розмірковував Максим, — то виходить, що хтось тут дуже любить складні плани.
— Або просто заплутався у власних декораціях, — припустив Тимко, зриваючи травинку й жуючи її, наче досвідчений детектив у фільмах.

І раптом, немов із тіні, просто на ґанок виступив Бублик. Не пройшов, не пробіг, а саме з’явився — тихо, майже нечутно, з виразом на морді, який одразу дав зрозуміти: сталося щось серйозне.

Кіт виглядав не так, як зазвичай. Його пухнастий хвіст був скуйовджений і стирчав у різні боки, наче він щойно побував у сварці з пилососом. А на самому кінчику хвоста безпорадно звисав обірваний шматок зеленої стрічки.

— Ого! — Іван підскочив і схопився за той клаптик. — Це ж… Та вона схожа на стрічки, якими Марія Петрівна позначала своїх курчат!
— Може, він сам уліз у курник і заплутався? — засумнівався Тимко, хоча сказав це без особливої впевненості.

Бублик навіть не спробував виправдовуватися. Він просто сів, обмотав хвіст навколо лап і, не кліпаючи, втупився у темний провулок за хатою. Його вуха були напружені, а очі блищали, наче він досі бачив того, хто це зробив.

— Ні, — урочисто промовив Іван, — це замах на свідка! Хтось хотів знешкодити нашого головного інформатора.
Соломія, яка вже дістала свій блокнот, швидко занотувала: «Замах на Бублика. Зелена стрічка — обірвана. Місце інциденту — невідоме, але, ймовірно, провулок біля старого сараю».

У цю мить повз двір повільно пройшла корова Галя. Вона зупинилася, подивилася на Бублика і… зробила щось дивне: легенько мукнула, потім підняла голову і ще раз кинула погляд у бік темного провулка. Це виглядало так, ніби вона намагалася попередити: «Я бачила, хто це був». Але, як і завжди, Галя пішла далі своєю неквапною ходою, раз по раз озираючись.

— Мені здається, вона теж щось знає, — тихо сказав Максим.
— Авжеж знає, — кивнув Іван. — Але корови, на жаль, не дають свідчень.

Було вирішено: відтепер Бублик не ходитиме вечорами один. Діти склали план нічного чергування. Один залишатиметься з ним у дворі, двоє патрулюватимуть провулки, а ще один сидітиме на горищі Соломії, звідки видно і млин, і клуб, і півсела.

Перша ніч минула без пригод, якщо не рахувати двох моментів, коли з боку саду було чути тихий, але чіткий шурхіт. Бублик щоразу підіймав голову і слухав, але не кидався перевіряти — ніби знав, що це ще не час діяти.

Друга ніч виявилася значно цікавішою. Близько пів на одинадцяту Іван, який ніс «горищну вахту», раптом помітив у темряві рух. На тлі сірого старого паркану чітко вимальовувалася тінь. Вона пересувалася повільно, ніби крадькома, час від часу зупинялася і озиралася. Потім різко зникла за кутом і… рушила в напрямку млина.

— Там хтось є, — пошепки сказав Іван, коли всі зібралися внизу. — І він точно знає, що ми спостерігаємо.

У цю мить Бублик, який до того мирно сидів біля миски з водою, раптом напружився, підняв хвіст трубою і гучно нявкнув — так, наче підтверджував: «Так, це він».

Це вже було занадто, щоб вважати випадковістю. Зелена стрічка на хвості, дивна тінь біля паркану, погляди Галі у той же бік… Усі вони відчували: хтось справді полює на їхнього котячого напарника. І, можливо, кіт тепер ключ до чогось набагато більшого, ніж таємниця курчат Марії Петрівни.