57. Мішок із дивним вмістом

Вирішили: удень бочку не чіпати, щоб не привертати зайвої уваги. Але ввечері, коли стемніє, вони повернуться й перевірять, чи не відчинить її хтось інший.

Того ж дня, коли сонце вже спускалося нижче, Максим вирішив пройтися берегом річки, що вилася за млином. Вода виблискувала золотими відблисками, а в повітрі стояв запах вологого очерету. Час від часу з кущів злітали дикі качки, лякаючи риб, які піднімалися на поверхню.

Він йшов повільно, заглядаючи у тінь між кущами, коли раптом помітив серед густої трави щось чужорідне. Край великого полотняного мішка стирчав із заростей, ніби хтось поспіхом кинув його тут, але не встиг заховати.

Максим нахилився, потягнув за край — і мішок виявився важчим, ніж він чекав. Він свиснув, кличучи Івана й Тимка, які неподалік облаштовували «секретну засідку» для спостереження за млином - їхня «засідка» полягала в тому, що вони сиділи у високій траві й намагалися виглядати непомітно, але Бублик постійно вилазив із неї, видаючи їхнє місце.

Разом вони витягли мішок на берег і розв’язали вузол. Усередині було… пір’я. Багато, дуже багато, різнокольорового — біле, червоне, синє, зелене, наче з десятка пташиних костюмів. Серед нього заплуталися клапті яскравої тканини з блискітками. Вітер підхоплював блискітки й розносив над водою, і вони летіли, немов маленькі зірочки.

— Наче хтось збирав декорації для вистави, — припустила Соломія, яка саме підійшла з боку клубу, тримаючи в руках свій блокнот.

— А потім передумав і викинув? — здивувався Іван. — Але чому?

Раптом із-за повороту стежки з’явився фермер Василь. Він, як завжди, ішов неквапом, тримаючи під пахвою велику металеву лінійку. Побачивши мішок, він ледь помітно підморгнув і, майже пошепки, промовив:
— Скарб у завуальованому вигляді. Тільки справжні знавці зрозуміють.

І пішов собі далі, навіть не пояснивши, що мав на увазі.

— Ви теж це чули? — спитав Тимко. — Це ж звучить, ніби він точно знає, що тут відбувається.

— Або хоче, щоб ми так подумали, — зауважив Максим.

Соломія вже старанно занотовувала: «Пір’я — понад сотню, кольори: білий, червоний, синій, зелений. Клапті тканини — 3 шт., з блискітками. Запах — фарба й пил». Потім, трохи помовчавши, додала: «Може бути пов’язано з бочкою та ліхтарем».

Бублик, який весь цей час крутився навколо, нарешті поліз у мішок із головою, виринув із нього з довгою синьою пір’їною у зубах і гордо поніс її в бік млина. Галя, що стояла далі, спокійно спостерігала за цим і навіть не намагалася втрутитися — певно, вирішила, що справа серйозна, але не для корів.

— Гляньте, він тягне пір’я прямо до млина! — вигукнув Іван.

— Або до бочки… — додала Соломія, пригадавши ранкову знахідку біля клубу.

Вони вирішили перенести мішок у схованку біля старого мосту. Йти берегом із таким вантажем було непросто: мішок чіплявся за кущі, сипав блискітками, а Бублик то забігав уперед, то знову ліз досередини, наче перевіряючи, чи нічого не загубилося.

Коли вони вже підходили до мосту, несподівано звідкись із-за верби з’явився капітан Буряк. Він ішов дуже швидко, тримаючи у руках… лупу.

— Ага! — вигукнув він, побачивши мішок. — Ви щойно перехопили ворожу посилку!

— Це просто пір’я, — почав пояснювати Максим, але Буряк його перебив:

— О, так вони й скажуть! Знаю я ці хитрі плани. Ховають цінності в пір’ї, щоб ніхто не здогадався. Я бачив це у фільмі.

Він довго розглядав мішок крізь лупу, потім урочисто записав у свій блокнот: «Об’єкт «Пір’їна» — під контролем». І ще хвилину стояв так, ніби чекав аплодисментів.

Діти чемно попрощалися й рушили далі. Але кожен відчував: цей мішок — ще один шматок пазлу, який пов’язаний і з бочкою, і з підсценними ходами, і, можливо, з таємницями самого млина.

А над річкою вже згущалися сутінки, і всі думали про те, що вечір може стати значно цікавішим, ніж вони планували.