56. Підозріла бочка

Наступного ранку, ще до того, як сонце піднялося високо, Іван першим помітив щось дивне. Біля клубу, просто посеред двору, стояла велика дерев’яна бочка. Вона була перев’язана грубою, новою на вигляд мотузкою, а на кришці нерівними літерами чорною фарбою було виведено:

«НЕ ВІДКРИВАТИ ДО ПРЕМ’ЄРИ».

— Це що, реквізит? — здивувався Тимко, обійшовши бочку тричі, наче хижак, який вивчає здобич. — Чи якась таємна схованка?

Бублик уже сидів поруч і зосереджено вдивлявся в кришку. Потім стрибнув на бочку, понюхав і… обережно лизнув край. Видно, сподівався на щось їстівне. Відчувши лише дерев’яний присмак, невдоволено пирхнув і зістрибнув додолу.

Іван приклав вухо до дерев’яної поверхні. Можливо, там щось гупне, подряпає чи… гавкне. Але зсередини було глухо й тихо. Галя, що паслася неподалік, підняла голову, підійшла, понюхала кришку. Потім відступила на кілька кроків і, як завжди, спокійно пішла геть, немов сказала: «Я знаю, що там. А ви — поки ні».

Дід Петро, який сидів на лавці біля магазину, не міг пройти повз коментар:
— Це все телевізори винні. Певно, знімали якусь передачу про кулінарію й залишили її тут.

Діти перезирнулися. Малоймовірно, щоб кулінарна передача приїхала знімати сюжет у старий сільський клуб і залишила бочку з таким написом.

Максим присів, оглядаючи вузли.
— Дивіться: мотузка нова, але дерево старе. Напис — свіжа фарба. Наче хтось узяв стару бочку й спеціально зробив її «таємною».

Соломія вже занотовувала:
— «Мотузка — нова. Запаху немає. Може, пусто всередині. А може, щось без запаху».

— Якщо це частина прем’єри, то чому поставили її зараз? — замислився Іван. — До свята ще тиждень.

Вирішили: удень бочку чіпати не будуть, щоб не привертати увагу. Але ввечері, коли стемніє, вони перевірять, чи не відчинить її хтось інший.

Після обіду вони повернулися до своєї попередньої ідеї — дослідити підсценні ходи. Цього разу, щоб уникнути зайвого галасу, зайшли до клубу з боку старого сараю. Там Бублик знайшов маленьку щілину в дошках, прослизнув усередину й з’явився вже біля дверцят, що вели вниз.

— Ну, тепер точно він головний провідник, — усміхнулася Соломія.

Сходами вони спустилися в коридор, де вчора знайшли ліхтар сторожа. Та цього разу, досліджуючи бокові ніші, помітили дещо нове: у найвіддаленішому кутку лежала стара ковдра, кілька розкиданих цеглин і… пара чорних гумових чобіт.

— Це ж вони! — вигукнула Соломія. — Чоботи вчительки музики! Вона ж розповідала, що їх замовляла «аж із райцентру».

— І тут вони... — Максим присів поруч, уважно розглядаючи. — Виходить, їх дійсно хтось узяв. І переховав саме тут.

— Тобто, не просто взяв, а ще й повернув, але — не туди, звідки взяв, — уточнив Іван.

— Або готував, щоб знову використати, — припустив Тимко. — Тут і блискітки є…

Бублик, тим часом, висунув голову з ящика і гордо тримав у зубах театральну маску — білу, з хитрою усмішкою. Він поставив її перед собою, мов трофей, і сів поруч, не відводячи погляду від команди.

— Оце вже щось більше, ніж зникнення чобіт, — мовила Соломія. — Маска, блискітки, сліди до млина, тепер — схованка під сценою…

— Це вже схоже на репетицію якогось великого виступу, — пробурмотів Максим. — Але не сценічного. Скоріше — таємного.

Бублик знову ліг на сходи, схрестивши лапи перед собою. Вид у нього був серйозний: кіт явно розумів, що ніч обіцяє бути неспокійною.