55. Чия тінь у вікні?

Дощова ніч тихо сповзла на село, закутуючи його у вологу тишу. Десь за городами шаруділи кущі під вагою крапель, а млин стояв темний, похмурий, як велетенський сторож, що вже кілька днів мовчки чекає чогось важливого. Друзі давно обмірковували, як пробратися до підсценних ходів клубу й з’ясувати, чи пов’язані вони з таємницями млина. Цього вечора вони нарешті зважилися.

Максим, Іван, Соломія та Тимко озброїлися кишеньковими ліхтариками, а Бублик ішов попереду — тихо, мов тінь, але час від часу озираючись, наче питав: «Ви впевнені, що готові?». На шиї кота поблискував маленький дзвіночок — залишок від минулого свята. Дзвіночок був тихий, але в цій тиші його ледве чутне дзинь здавалося сигналом небезпеки.

Вони зайшли до клубу через боковий вхід, який, як завжди, був напіввідчиненим. Усередині пахло старими дошками й пилом. Коридор тягнувся в темряву, і під ногами тихо рипів паркет. У підсобці, заваленій старими лавами, коробками з реквізитом і кількома величезними картонними півнями від минулої вистави, вони помітили купу зламаних стільців.

— Тут… — прошепотів Максим, — повинні бути дверцята.

І справді, за стільцями знайшлися вузькі дерев’яні дверцята, зачинені лише на простий засув. Максим натиснув — дверцята рипнули так гучно, що навіть Бублик здригнувся й сів, втупившись у темряву.

За дверима починався вузький коридор, схожий на старий льох: дерев’яна підлога, низька стеля, з якої звисали павутиння, запах вогкості й пилу.

— Тут ніби час зупинився, — шепнула Соломія.

Вони просувалися повільно. Бублик ішов попереду, обережно ставлячи лапи, і раз у раз зупинявся, нюхаючи повітря. І раптом Тимко спіткнувся об щось важке.

— Що це? — він присвітив, і світло вихопило знайомий металевий корпус.

— Ліхтар! — вигукнув Іван, забувши про обережність. — Та це ж ліхтар діда Омеляна!

Соломія підняла знахідку: він був вимкнений, але виглядав так, наче його залишили тут зовсім недавно.

— Тепер ми точно знаємо, що тут хтось ходить ночами, — сказав Максим, — і, схоже, він добре знає цей коридор.

Коридор закінчувався вузькими дерев’яними сходами. Вони піднялися й опинилися перед ще одними дверцятами. Ці були замкнені на великий металевий засув. Максим обережно підсвітив у щілину — і серце в нього підстрибнуло. За дверима виднівся темний простір із дерев’яними балками, а десь угорі тьмяно блимало світло.

— Це, мабуть, під сценою, — пошепки сказала Соломія. — А якщо ми маємо рацію, то десь далі може бути вихід до млина…

У цей момент з вулиці почувся голос Буряка:

— Хто тут лазить?! Негайно виходьте, я вас оточив!

Він, як виявилося, стояв просто перед боковим входом і світив у темряву своїм несправним ліхтариком, який, замість світла, лише раз у раз клацав іскрою.

— Це нова функція — ліхтар-шокер! — гордо пояснив він, коли діти нерухомо завмерли. — Може вразити зловмисника психологічно.

Діти вимкнули свої ліхтарики, і в тиші почулося лише тихе дзинь — Бублик перемістився до віконця під стелею й дивився назовні. Він зашипів.

— Що там? — шепнула Соломія, йдучи до нього.

Вона підняла голову й… завмерла. У верхньому вікні млина повільно пропливла темна тінь. Вона ковзнула від одного краю до іншого, немов хтось спостерігав за клубом.

— Дивіться! — Соломія смикнула Івана, але коли всі глянули, вікно вже було порожнє.

— Це було моє відображення! — миттєво заявив Буряк. — Я спеціально тренувався, щоб відображатися навіть у віддалених об’єктах.

— У темряві? — скептично підняв брову Максим.

— Особливий метод, — не моргнувши, відповів капітан. — Запишемо: «Тінь Буряка в млині».

Бублик тим часом не зводив очей із того самого вікна, і його хвіст нервово сіпався з боку в бік.

Баба Варвара, яка раптом з’явилася з темряви (звідки — ніхто не знав), тихо промовила:

— Знаки тим, хто дивиться вчасно…

І хоча діти ще не знали, що означають ці слова, вони відчули, що ніч лише починає відкривати свої секрети.