53. Пропажа ліхтаря

Ранок у селі почався, як завжди, з метушні біля магазину. Хтось купував хліб, хтось — газету, а дехто просто прийшов обговорити останні новини. Але цього разу головною темою був не врожай і не погода, а зникнення. Зникнення дуже важливого предмета.

— Пропав! — гучно заявив дід Омелян, сільський сторож, так що навіть горобці з дротів підскочили й злетіли. — Мій найкращий ручний ліхтар, той, що світив, як прожектор, зник просто з комори!

Баба Марія, що сиділа на лавці, скептично зиркнула на нього:
— Може, ти його просто кудись переставив?

— Переставив?! — обурився сторож. — Він висів на гаку, де завжди висить! Учора ввечері ще блимав мені, мов сонце, коли я перевіряв клуб. А сьогодні — порожнє місце!

Діти одразу насторожилися. Максим штовхнув Івана ліктем:
— Пам’ятаєш сліди лап біля млина і ту розмову про підсценні ходи? Якщо там хтось ходить ночами, то сильний ліхтар йому дуже потрібен.

У цей момент до компанії підійшов Бублик. Він уже встиг обнюхати велосипед біля магазину, заглянути в кошик із яблуками і тепер демонстративно потерся об ноги діда Омеляна, ніби натякаючи, що сам знає, де ліхтар.

— Підсценні ходи? — перепитала Соломія, роблячи вигляд, що просто цікавиться. — А ви, діду Омеляне, давно туди заглядали?

— Та заглянути-то хотів учора ввечері, — відповів сторож. — Чую, щось там шарудить. Але дверцята з мого боку закриті, ключа немає. Казали, що з іншого боку теж колись був вихід, тільки його замурували.

Бублик у цей час підняв хвіст трубою і, зробивши коло навколо лавки, зупинився просто біля ніг Максима. Потім сів і пильно глянув на хлопця, наче хотів сказати: «Знаєш, я бачив, куди він зник».

— А з іншого боку клубу ті двері де? — спитав Тимко.

Дід трохи зам’явся, а потім махнув рукою:
— Десь за сценою, у підсобці. Але туди тепер хід лише через комору, а в коморі — мотлох по саму стелю.

— І що, коли ви під сценою були востаннє, ліхтар ще при вас був? — уточнив Іван.

— Авжеж! — кивнув сторож. — А як повернувся додому, вже не було. Може, випав, а може, хтось і забрав…

Максим нахмурився. Це вже було надто дивним збігом: спершу невідомі проходи під сценою, тепер — зниклий ліхтар, який би чудово згодився для пересування там уночі.

І тут, як на замовлення, з’явився Капітан Буряк. Він, почувши слова «під сценою» і «зниклий ліхтар», відразу випрямився:
— Я все знав! Це база шпигунів. Оголошую початок операції!

Він урочисто витяг свій крихітний кишеньковий ліхтарик, клацнув кнопкою — і… нічого. Ліхтарик, як завжди, не світив. Але Буряк навіть оком не моргнув:
— Це спеціальна нічна тактика. Темрява — мій союзник.

Бублик позіхнув, явно не вражений такою «тактикою», і неквапно пішов у бік клубу, наче хотів нагадати: «Пішли вже шукати справжній ліхтар».

Діти ледь стримали сміх. Та все ж таки, справа ставала серйозною. Ліхтар міг бути ключем до розгадки, а підсценні проходи — до ще більшої таємниці. Вирішили: наступної ночі вони обов’язково дослідять і клуб, і підвал під сценою.