52. Дощ і відбитки лап

Гроза цієї ночі добряче промочила все село. Вулиці були вкриті калюжами, а подвір’я біля клубу нагадувало маленьке озеро. Ранкове сонце вже визирало з-за хмар, але повітря все ще пахло мокрим деревом і землею. Друзі, озброєні блокнотами та лупою Тимка, вирішили використати цей день для пошуків — і насамперед перевірити, чи не лишили дощ та багнюка нових слідів у місцях, які вони вже підозрювали.

Усі досі пам’ятали зниклі гумові чоботи вчительки музики. Це здавалося дивиною: кому вони могли знадобитися? Але тепер у Максима була теорія. Він вважав, що чоботи могли використати ті, хто проникає у млин чи клуб через брудні, затоплені ділянки, — і хотів знайти підтвердження.

— Якщо вони потрібні для чогось під сценою, — міркував він уголос, коли друзі йшли вулицею, — то, можливо, там вода або бруд, який не видно глядачам.

Іван, який ішов поруч, пригадав, як минулого року під час ремонту сцени він чув від старого теслі, що «під сценою у клубі є цілий лабіринт переходів». Тоді всі думали, що це перебільшення, але зараз…

Дорогою вони зайшли до клубу, нібито щоб подивитися афіші. Насправді Соломія хотіла перевірити одну ідею. Вона повела всіх за лаштунки, туди, де зазвичай ніхто з дітей не ходив. Пил, стара мотузка, декорації у вигляді хмар і гір — усе це виглядало безневинно. Але біля однієї стіни під підвіконням була помітна свіжа подряпина.

— Тут недавно щось рухали, — сказала вона, обережно відсовуючи стару скриню з костюмами. Під нею виявився вузький люк, зачинений на гачок.

Відкривши його, вони побачили темний простір, звідки тягнуло прохолодою і запахом вогкої землі. Під сценою дійсно був коридор, вузький, але достатній, щоб пролізти навкарачки.

— Ось чому їм могли знадобитися чоботи, — прошепотів Тимко. — Якщо там брудно, то без них ніяк.

Максим уважно подивився вниз, але лізти не ризикнув. — Ми це ще обстежимо вночі. Зараз знайдемо інші підтвердження.

Вони вийшли з клубу й рушили до млина, щоб перевірити, чи немає нових слідів після дощу. І не дарма.

На піщаній ділянці біля самого входу до млина вони побачили чіткі відбитки лап. Це були котячі сліди, але такі великі, що Іван одразу сказав:

— Це точно не Бублик і не жодна наша кішка.

Сліди тяглися від дверей млина до старого паркану. Мокрий пісок тримав їх так добре, що можна було роздивитися навіть сліди пазурів.

Бублик, який ішов поруч, насторожено став збоку і почав тихо шипіти, не наближаючись до слідів. Його хвіст піднявся, спина вигнулася, наче він побачив щось небезпечне.

— Мабуть, це та сама «млинська кішка», — припустив Тимко. — Може, вона і є нічним сторожем?

Максим простежив лапи до паркану і помітив, що саме там, де вони зникали, земля була прим’ята, а гілки замаскованого пролому зсунуті.

— Якщо ця кішка пройшла під сценою в клубі, то чоботи могли використати, щоб пересуватися тим коридором, — сказав він. — І тепер нам треба дізнатися, куди цей перехід виходить насправді.

Всі троє ще раз поглянули на сліди. Дощ подарував їм нову зачіпку, але й нову загадку. Чи був це просто великий кіт? Чи, може, хтось спеціально створював такі сліди, щоб заплутати їх? І головне — чи з’являться зниклі чоботи знову, коли настане ніч?