51. Звуки зі старого сараю

Ніч прийшла так тихо, що навіть цвіркуни боялись порушити її порядок. Десь далеко гавкнув собака, і замовк. Вітер гладив верхівки верб, а біля старого сараю, де вдень завжди пахло пилом і старою дошкою, в повітрі зависла насторожена увага. Саме сюди, згідно з планом, юні слідопити тінню ковзнули від млина — перевірити чуті вдень загадкові «тук-тук» і дзенькіт металу.

— Розклад такий, — прошепотів Максим, дотискаючи ремінці рюкзака. — Я з Соломією — праворуч, під вербами; Тимко повзе до стіни, слухає, що всередині; Іван — прикриває й не сипле сіль без команди. Бублик — головний тіньовий агент. Барбос… ну, Барбос хай буде «сирена на дистанції». Тільки не дуже голосно.

— Я завжди «на дистанції», — образився під ніс Іван і обійняв баночку з сіллю, наче гарячий термос.

Зсередини сараю знов озвалося: тук-тук… дзінь! Пауза. Тук-тук… дзінь! Ритм був дивно рівний, мов хтось відраховував секунди. Тимко приклав до дошки свій «слухач» — лійку з гумовою трубкою (він називав це «акустичний локатор»), і очі в нього зробилися круглі.

— Чую, — прошепотів. — Не цвяхи. Ніби молотком по металевій смузі… а потім щось торкає легенько — як гайка об цвях. Дуже обережно. Немов хтось вчиться робити тихо.

— Записую, — кивнула Соломія і в темряві вивела рівненько: «22:41 — “тук-тук… дзінь!” циклічно, приблизно кожні 27 секунд».

Бублик ковзнув уздовж стіни, як чорна крапля. Хвіст — ниткою, вуха — радарчиками. Він обнюхав кут, де дошка відстовбурчилась від стовпа, торкнувся лапою — і відразу відсмикнув: на подряпаному дереві лишилася ледве помітна смуга синюватої фарби. Така сама, як вони бачили вдень біля млина.

— Є контакт із нашою фарбою, — прошепотів Максим. — Хтось з тих самих «малярів» тут буває.

Тук-тук… дзінь!

— Я підповзу ближче, — зважився Тимко. — Ще трішечки — і я зможу зазирнути у шпарку.

— Обережно, — попередив Максим.

Тимко поплазував — плаский, як млинський млинець. Уже простяг руку до щілини, коли трапилося те, що мусить трапитися з усіма героями в найсерйозніші моменти: нога зачепила зубці грабель, захованих у траві. «Хрясь!» — деренчання розітнуло ніч. Тимко зойкнув і шмякнувся під кущ ліщини; граблі, здійнявшись, гідно вдарили його по плечі, як суворий учитель — указкою.

У сараї миттю стихло. Тиша стала густа, як каша. Десь далеко крякнула качка, і навіть вона злякалася власного голосу.

— Я — невидимка, я — невидимка, — зашепотів Тимко, втискуючись у траву.

Барбос, який досі чемно «чергував на дистанції», не витримав і видобув із себе героїчне «гав!» — одне-єдине, пробне. А потім ще два — тихіші, з повагою до темряви. Пес уважно дивився на двері сараю, але до лінії «занадто близько» не переходив. Принципи безпеки.

— Стоїмо, — прошипів Максим. — Ні кроку. Дивимось.

Минуло пів хвилини, хвилина. Десь над головами в вербах прокраявся вітер. І раптом — ледь відчутно — з підлоги сараю виповз тоненький промінчик світла, якби хтось коротко прикрив долонею ліхтар і дав «мітку». Потім — шурхіт, схожий на тканину об дерев’яну коробку. І все.

— Там є світло, — прошепотіла Соломія. — І хтось тримає його дуже низько. Мабуть, сидить на підлозі.

— Пишу, — відповів Максим. — «22:44 — короткий промінь ізнизу, шурхіт тканини».

Бублик тим часом, не зважаючи на втрату таємності через граблі, продовжив свою котячу службу. Він підповз до порога, ткнувся носом у щілину під дверима і… чхнув. Пахло не мишею і не зерном. Пахло маслом, металом — і тією самою легкою, теплуватою карамеллю, що тяглася від млина попередніми днями. Кіт сердито потер носа лапою й підвів на дітей погляд: «От уже й так».

— Запах! — зрадів Іван, теж втягаючи повітря. — Кажу ж: духів задобрюють карамеллю. А масло — щоб молоток не скрипів.

— Масло — щоб механізм не скрипів, — уточнив Тимко, трохи оговтавшись і вже доставав із рюкзака міні-дзеркальце на ложечці (саморобний «перископ»). — Дайте мені ще один шанс. Я подивлюсь.

— Тільки не граблі, — попросила Соломія.

Тимко підклав під граблі камінчик, щоб ті більше не могли підступно перекинутися, і, ледве торкаючись землі ліктями, підповз з іншого, «безпечного» боку. Дзеркальце повільно піднялося до щілини… На мить у відбитку майнула темна підлога, уламки стружки — і край чогось блискучого, мов вузька металева смуга з отворами. Потім тінь пройшла і згасла.

— Бачив щось на підлозі. Ніби металева лінійка з дірочками… — прошепотів Тимко. — Як для відмірювання однакових відстаней. І по ній — ті самі «тук-тук».

— Металева лінійка? — перепитав Максим. — Цікаво… — Але він вчасно проковтнув думки, щоб не поспішати з висновками.

З темряви, мов із чорної завіси, постала масивна, розмірена тінь — Галя. Вона, як завжди, з’явилася без жодного звуку, стала збоку від дверей і довго, дуже довго вдивлялася у дерев’яну поверхню. Потім зробила три чіткі удари копитом по землі — тук… тук… тук… — і підняла голову, наче прислухаючись до відповіді.

Відповідь не прийшла. Було тільки тихе, майже непомітне ковзання всередині — «шш…», ніби хтось засував щось у мішок чи штовхав коробку під стіну. Двері не скрипнули, замок не цокнув. Але всі четверо — Максим, Соломія, Тимко й Іван — в один момент відчули: всередині тепер завмерли, чекають. Як і вони.

— Не стукаємо, — вирішив Максим. — Не ламаємо. Ставимо «маячки» і відходимо.

— Які маячки? — зашепотів Іван.

— Тонка нитка через поріг — нижче, ніж лапа Бублика, — пояснив Максим. — Коли двері відкриють — обірветься. І шматочок крейди — риску на головці замка. Якщо хоч на міліметр повернуть — будете знати. Соломіє, у тебе крейда є?

— Є, — вона вже витягала маленький рожевий олівець-крейду. — Але риску поставлю з внутрішнього боку скоби. Так менше видно.

Робота зайняла хвилину: нитка, тонша за павутинку, лягла через поріг; крейдяна позначка — на ледь досяжному краєчку металевої скоби. Бублик сидів поруч і вів очима кожен рух, наче старший на майданчику.