50. Зниклі чоботи

Дощ рідко заставав Шпилі зненацька, але цього разу він крадькома підкрався з пагорбів і почав тихо стукати в шибки клубу, де саме репетирували до свята. У гардеробі пахло нафталіном, старим оксамитом і трохи — пилом декорацій. На гачках висіли плащі минулих років, у кутку — коробки з написами «СТРІЧКИ», «КРИЛА», «ЛІХТАРИКИ». Вчителька музики — сувора пані у квітчастій хустці — заглянула до шафи й зойкнула так, що навіть дощ на мить притих.

— Мої гумові чоботи! — вигукнула вона. — Великі, чорні! Де вони?!

— А навіщо вам чоботи у гардеробі? — обережно поцікавився Максим.

— Без них у мене не звучить «Марш дощу», — цілком серйозно пояснила вчителька. — Там є спеціальні кроки, зрозумійте. Я відбиваю ритм для хлопчиків. Без чобіт — не марш, а мряка.

Діти заглянули до шафи. На підлозі — дві кругленькі мокрі плями, ніби хтось став у калюжу і залишив її з собою. Від плям тягнулися дрібненькі блискітки — точнісінько такі, як ті, що вже траплялися їм біля млина та у «мішку загадок».

— Хтось прийшов з вулиці, взяв чоботи і пішов, — констатував Тимко, оглядаючи слід на лінолеумі. — Питання: чому не взяв свої? І чому залишив блискітки?

— Бо йому потрібні були саме ці, — загадково промовив Іван. — Може, вони чарівні.

— Чарівні — це ті, що 42-й розмір і не промокають, — буркнула вчителька. — А ці просто від репетицій. Але вони мої. І без них — ніякого маршу!

Капітан Буряк, який завжди з’являвся там, де є слово «пропажа», увійшов стрімко і з порогу оголосив:

— Операція «Чобіт»! Периметр перекрити! Свідків — опитати! — і, щоб виглядати ще переконливіше, обмотав двері гардеробу мотузкою, як у фільмах про криміналістів. — Прошу всіх зберігати спокій. Я на місці.

— Ви ж мотузкою нас замкнули всередині, — чемно нагадала Соломія.

— Це тест на пильність, — не розгубився Буряк і почав намотувати мотузку назад. При цьому зачепив коробку «КРИЛА», крила посипались на підлогу, і вчителька музики глибоко вдихнула, ніби перед дуже складним пасажем.

У цей момент Бублик, який тим часом досліджував нижні полиці, обережно витяг з-під шафи картонну бірку на шворці. На ній було написано «ЧОБОТИ — РЕПЕТИЦІЯ», а нижче — кульковою ручкою: «не чіпати, зайнято».

— «Не чіпати, зайнято», — прочитав Максим уголос. — Цікаво. — Він оглянув підлогу біля чорного ходу. Там чітко тягнувся мокрий слід — кілька широких відбитків, що вели вниз сходами до дворику, і ще — смужка синюватої фарби на краєчку порога, ніби чоботом зачепили відро.

— Запишу, — сказала Соломія. — «Пропажа чобіт. Слід: мокрі відбитки + блискітки + синя фарба на порозі. Бірка: «Репетиція. Не чіпати».» — І, трохи помовчавши, додала: — «Хтось знав, де лежать чоботи, і взяв їх на час».

— А може, це з тієї бочки біля клубу, — задумливо кинув Іван. — «Не відкривати до прем’єри». Бачите? Все «до прем’єри». І чоботи — теж.

— Я хочу свої чоботи, — вчителька музики стала на краєчок килимка і твердо поплескала в долоні. — Бо інакше марш буде без маршу.

У дверях з’явився дід Федір. Він подивився на мотузку, на крила, на мокрі плями, на стривожену вчительку і видав своє знамените: «Ой-йой-йой…» — після чого зняв капелюха, обтрусив краплі дощу і вже збирався щось додати, але передумав. Тільки підморгнув Соломії й повів плечем у бік сцени: «там шукайте», мовляв. Слова не потрібні — жестів досить.

Знадвору тихо загавкав Барбос — не тривожно, а радше заклично, як пес, який знайшов щось цікаве і просить підтвердити. Діти вискочили під навіс. Дощ якраз ущухав, і у дворі клубу в калюжі плавала тоненька веселка з… синюватим відливом фарби. Барбос стояв біля маленьких коліщат на двоколісному візочку для декорацій і обережно штовхав носом крихітний відбиток чобота на дерев’яному настилі.

— Візок катали під дощем, — визначив Тимко. — Вода стекла, лишились сліди від протектора. Чобіт великий — якраз той 42-й.

І ніби тримаючи ритм «Маршу дощу», Галя з’явилася біля хвіртки клубу. Вона не заходила — просто стала під козирком і спокійно подивилася на дітей, потім на коліщата візка, потім на двері сцени. Зробила один чіткий удар копитом по калюжі — «тук» — і замислено перевела погляд догори, туди, де за стіною сховані підсценні проходи.

— «Внутрішні переходи?» — прошепотів Максим. — «Або під сценою щось…» — Він обірвав фразу, щоб не звучати фантастом, і сказав твердо: — Слід не губимо. Сьогодні — спостереження. Вночі — обхід. І, так, якщо чоботи з’являться, ми дізнаємось звідки.

— А як же марш? — бідкалась вчителька.

— До вечора все станеться, — невпевнено втішив її капітан Буряк, що саме розмотував із ліктя останню петлю мотузки. — Я вже почав «операцію Чобіт-2». А це завжди працює краще за «Чобіт-1».

Він ступив крок… і ще раз ненароком зачепив коробку «КРИЛА». Пір’їни злетіли догори, наче сніг у липні, і присіли на його фуражку. Вчителька музики, хоч і сердита, посміхнулася краєчком губ. Бублик тим часом заліз під подіум сцени і, посопівши, витяг звідти маленький блискучий пайєтковий кружечок. Поклав біля сліду від коліщати. Дрібниця — та іноді саме дрібниці ведуть до великої сцени.