49. Лист у пляшці

Ранок біля річки завжди починався з шурхоту очерету та дзеркальних сонячних зайчиків на воді. Цього разу було інакше: вода щось ховала. Іван ішов берегом і розглядав хвилі так уважно, ніби шукав у них власні думки. Раптом між корчами щось блиснуло — не рибка, не фольга, а округлий відблиск прозорого пластику.

— Є контакт! — вигукнув Іван і вже роззував кросівки. — Максиме, тримай мій блокнот. Якщо мене поглине вир, скажеш усім, що я не боявся.

— Вир? — пирхнув Максим. — Тут жаба по живіт стоїть.

Та все одно став поруч і простяг палицю з розвилкою. Разом із Соломією вони підчепили пляшку, яка вперто крутилася, ніби не хотіла лізти «в руки правосуддя». Тимко змайстрував на ходу «гачок із шнурка» — і ось пляшка вже на березі, блищить краплями, як щойно спійманий карась. Усередині — згорнутий клаптик паперу.

— Секретне послання! — Іван аж світився. — Зараз ми все…

— Акуратно, — зупинила його Соломія. — Папір мокрий. Якщо рвоне — втратимо половину таємниці. — Вона розрізала пляшку ножичками для ниток (носить їх у пеналі «на випадок несподіваного вузлика»), обережно витягла папір і розгорнула на долоні.

На клаптику кривими літерами чорнилом було написано: «О 9».

— Це що, буква «О» і дев’ятка? — примружився Іван. — Чи цифра нуль і дев’ятка? Чи просто поганий почерк?

— Скоріше «о дев’ятій», — спокійно припустив Максим. — Але ранку чи вечора — невідомо. І де саме — теж. Річка довга.

— Річка підкаже, — загадково мовив Тимко й витяг із рюкзака гумку, нитку та трісочку. — Зробимо розвідпоплавок: пустимо від мосту і подивимося, де його приб’є до берега. Якщо пляшку кинули недалеко, течія поведе в той самий кишень.

— А якщо це номер «9» — дев’ята лавка біля клубу? — не вгамовувався Іван. — Або дев’ять курчат Марії Петрівни? Хоча… їх було п’ять.

— Запишу все, — сказала Соломія і вивела рівненько: «Пляшка з річки. Запис: «О 9». Можливі значення: час, номер точки, умовний знак. Питання: хто, навіщо, коли кинуто». Поруч довгий знак питання, наче риб’ячий хвіст.

Вони якраз сперечались про версії, коли на стежці протопав знайомий крок — капітан Григорій Буряк у повній пасмурно-героїчній красі. Він миттю оцінив ситуацію й урочисто вимовив:

— Це жарт рибалок. У нас так завжди: зранку вони ловлять, а ввечері — жартують. До речі, я теж люблю жарти. — І вже до свого блокнота: — «Вилучено пляшку. Агент «Річковий Сом» підтвердив: провокація».

— У вас і сом — агент? — не витримав Тимко.

— Не перебивайте, діти. — Буряк поважно покрутив клаптик паперу. — «О 9» — це сигнал для моєї групи «Дев’ята Хвиля». Ми в курсі. Можете бути вільні.

— Дякуємо за роз’яснення, — чемно кивнув Максим, а потім шепнув: — У кожній таємниці є логіка. Просто її треба знайти. А логіка тут не рибальська.

Неначе на підтвердження з-за верболозу вигулькнув пасічник Степан у полотняному капелюсі-сітці. Він послухав коротко оповідь Івана, потер щоку, сказав задумливо:

— Учора, якраз о дев’ятій вечора, мої бджоли загуділи не по-денному. Так гудуть, коли десь музика. Я їм навіть на гармошці підсвиснув — затихли. А потім знов — тихо, ніби хтось на репетиції грає.

— Де саме? — кинув Максим.

— Та звідти, — пасічник махнув у бік вигину річки, де очерет стояв стіною. — Не кажу, що з млина, але поряд. Ой, дітки, бджоли дурниць не брешуть.

Соломія миттю записала: «Бджоли чули музику о 21:00». І поставила поряд маленьку бджілку.

Тим часом Бублик, який усю дорогу важливо ішов поруч, сів на камінь і подивився вгору за течією — туди, де під берегом темніла затишна заводь. Кіт тихо вдарив лапою по воді — один раз, як би привертаючи увагу. З іншого боку стежкою повільно вийшла Галя. Вона зупинилася на піску, подивилася на пляшку, на папірець, на дітей. Потім підняла голову на дзвіницю, де годинник ледь кахикнув пів на дванадцяту, і — так, ніби в ній живе внутрішній маятник — перевела погляд на вузьку стежку, що вела до клубу. Жодного мукання. Тільки тиша, в якій вміщалося «дивіться у два боки».

— План такий, — підсумував Максим. — Перше: перевіряємо ввечері о дев’ятій цю заводь — із поплавком і камерою. Друге: спостерігаємо біля клубу — раптом «о 9» про клуб. Третє: нікому зайвому не кажемо. Особливо — «Сому».

— Я все чую, — образився Буряк і, щоб зберегти імідж, додав: — І все одно думаю, що це рибалки. Але я підстрахую. О дев’ятій влаштовую «операцію Хвиля». Ви просто не заважайте.

— Домовились, — спокійно відповів Максим.

Іван наостанок склав папірець, поклав у файл і з серйозним виглядом сунув за обкладинку блокнота. Над водою ледь-ледь пройшов вітер, пригладив очерет. Бублик позіхнув так широко, ніби проковтнув сонце, і склав хвіст бубликом — «працюватимемо ввечері». Галя ступила на стежку, вдарила копитом у пісок — один, два — як у підручнику з ритміки — та повільно рушила до клубу. Село жило своїм життям, але у ньому, непомітно для більшості, прокидалась інша історія — коротка, як «О 9», і широка, як річка в липні.