48. Сліди фарби

Небо затягло сірими хмарами, і над млином стояв дивний передгрозовий запах. Саме тоді Соломія першою помітила на траві яскраво-сині плями. Вони тяглися ланцюжком від задньої стіни млина до вузької стежки, що вела в бік старого сараю.

— О, дивіться! — крикнула вона, нахиляючись. — Сліди фарби. Свіжі.

Максим присів і доторкнувся пальцем — фарба й справді ще не встигла повністю висохнути. Вона липла до шкіри, залишаючи сині відмітини.

— І вони ведуть прямо туди, — Іван показав на старий сарай, який тулився під вербами. Його двері були забиті дошками і замкнені великим, грубим замком.

Поки діти розглядали знахідку, з-за кущів повільно вийшла Галя. Вона підійшла до дверей сараю, глибоко вдихнула і довго, дуже довго на них дивилася, немов намагаючись згадати щось важливе.

— Може, вона знає, що там усередині, — припустила Соломія.

— А може, їй просто цікаво, чому двері пахнуть фарбою, — буркнув Тимко.

Максим потягнув за двері, але вони навіть не здригнулися. Замок виглядав так, наче пережив кілька поколінь іржі й вітрів.

— Зачинено. Та ще й на серйозний замок, — сказав він.

Тут Іван раптом підскочив, наче його вжалило.

— А ключ Бублика?!

— Який ще ключ Бублика? — не зрозумів Тимко.

— Та той, що він приніс три дні тому! Іржавий, величезний! Ми ж думали, що він від млина, але може… — Іван підняв палець угору, — він саме для цього замка!

За кілька хвилин вони витягли з Максимової схованки старий іржавий ключ, який кіт-детектив гордо приніс кілька днів тому. Він був важкий, з дивним візерунком на ручці.

— Спробуємо, — кивнув Максим і вставив ключ у замкову щілину.

Ключ увійшов лише наполовину. Максим обережно натиснув, потім сильніше, але механізм замка навіть не клацнув. Замість цього пролунало неприємне «скрррррр», і ключ застряг. Лише з третьої спроби вони його витягли.

— Не підходить, — зітхнув Максим. — А я вже думав, що ми розкриємо все просто зараз.

Тимко з надією озирнувся:
— Може, зламаємо?

— Ні, — похитав головою Максим. — Не зараз. Ми не знаємо, що всередині, і якщо там хтось є, то злам приверне увагу. Краще повернемось сюди, коли будемо готові.

Галя ще раз глянула на двері, потім перевела погляд на сині плями на траві, немов мовчки підтверджувала: «Ви на правильному сліді, але не поспішайте».

Діти обійшли сарай і запам’ятали кожну деталь, вирішивши, що ця таємниця ще почекає.