47. Курка без стрічки

Ранок у селі Шпилі почався тихо: лише десь за городами кукурікав півень, а в хліві м’яко мукала Галя, наче співала собі під ніс якусь коров’ячу колискову. Сонце повільно піднімалося з-за пагорба, розливаючи золотаве світло по подвір’ях.

Соломія, як завжди, йшла до клубу з блокнотом у руках, щоб занотувати всі «дивні деталі» ще до того, як вони розвіються з ранковим туманом. Тимко й Іван уже чекали на неї біля лавки, сперечаючись, хто швидше зможе збігати до млина й назад.

— Тихо! — раптом прошепотів Тимко і вказав на щось просто перед входом у клуб.

Серед купки курей, що розсипаним напівколом клювали зерно, виділялась одна — руденька, з уважними очима і впевненим кроком. Але найголовніше — на її лапі висіла обірвана зелена стрічка, що безсило теліпалась при кожному кроці.

— Я її знаю! — вигукнула Соломія. — Це курка Марії Петрівни. У неї їх було п’ятеро з однаковими зеленими стрічками, щоб відрізняти від сусідських.

— Де ж тоді інші чотири? — насупився Іван. — Не могли ж вони всі розгубитися.

Курка зупинилася і, наче спеціально для них, глянула прямо в очі Соломії. Потім різко крутнула головою в бік вулиці, що вела до млина.

— Я вам кажу, вона нам щось показує, — впевнено заявила Соломія.

— Або просто хоче знайти їжу, — буркнув Тимко. — Не будемо робити з курки детектива.

— І чого б це їй тут блукати самій? — втрутився Іван. — Щось тут не так.

Поки вони сперечались, з-за рогу повільно з’явилася баба Варвара. У руках вона несла невеликий вузлик, перев’язаний червоною ниткою.

— О, знайшли мою підопічну! — вигукнула вона, підходячи. — Хоч і не моя ця курка, але я за неї переживаю.

— Ви теж знаєте, чия вона? — здивувалась Соломія.

— Та звісно! Це ж Марії Петрівни. Але ж, діти, ви не розумієте… — Варвара таємниче нахилилась ближче, — у млині щось таке робиться, що навіть кури перестали туди ходити. А як якась піде — то пропадає.

— Пропадає? — пересмикнув плечима Тимко.

— Так, — серйозно кивнула вона. — Щоб курка знайшла дорогу додому, треба посипати їй шлях сіллю та часником. Інакше може потрапити під вплив млинських чар.

Вона розв’язала свій вузлик і почала акуратно сипати сіль на стежку прямо перед куркою, час від часу клацаючи зубами, ніби відганяючи невидимих ворогів.

— Це, звичайно, цікаво, — пробурмотів Іван, — але, може, ми просто підемо за нею і подивимось, куди вона нас приведе?

Варвара спинилася й подивилася на нього так, ніби він щойно запропонував прогулятися в пащу лева.

— Тільки якщо будете тримати в кишені хоча б шматочок хліба й дрібку солі, — суворо сказала вона.

Курка, не дочекавшись їхніх домовленостей, гордо підняла голову, повела плечима (якщо в курей є плечі) і рушила впевненою ходою в бік млина. Її лапи ритмічно ступали по землі, а обірвана стрічка ледь-ледь торкалася пилу.

Діти перезирнулися.

— Ну що, йдемо? — спитала Соломія.

— Йдемо, — зітхнув Максим, який щойно підбіг, запихаючи в кишеню свій кишеньковий компас. — Але якщо ця курка заведе нас у халепу, я потім вимагатиму звіту.

Вони рушили слідом, а позаду, ніби з тіні, повільно випливла Галя. Корова йшла тихо, обережно, дивлячись то на курку, то на дітей, і жодного разу не мукнула. Було відчуття, що вона знає, чим усе закінчиться, але поки що тримає свою таємницю.