45. Старий ключ

Ранок у Шпилях розпочався ліниво — так, ніби й сонце вирішило трохи повалятися у ліжку. Лише після дев’ятої воно поволі піднялося над городами й кинуло золоті плями на ще прохолодну траву. Село потягнулося, хтось відчинив вікно, хтось гукнув сусідку через тин, а Галя вже спокійно жувала ранкову порцію конюшини.

Максим сидів на ґанку й складав до купи вчорашні нотатки, коли помітив, що Бублик поводиться якось надто… зосереджено. Кіт неквапом обійшов подвір’я, обнюхав відро, зупинився біля старої граблі, але не звернув на неї уваги. Потім, знизивши корпус, наче тигр перед стрибком, повільно попрямував до кучугури старого мотлоху під парканом.

— Що там? — пробурмотів Максим, але відповіді, звісно, не отримав.

Хвіст Бублика заворушився, описуючи кола — явна ознака того, що кіт щось “засік”. І справді, за мить він зник у тіні між ящиками й бочками, а потім випірнув, тримаючи в зубах щось довге і темне. Підійшов до Максима й урочисто поклав “здобич” на землю.

— Ого… — Максим присів і обережно підняв знахідку. Це був великий, важкий ключ, настільки старий, що метал потемнів і вкрився дрібними вм’ятинами. Ручка мала дивний візерунок — переплетені кола та риски.

— Ну точно не від сараю, — озвався Іван, який саме йшов з відром для Галі. — Може, від млина?

— Сумніваюся, — знизав плечима Максим. — Млин же завжди закривають зсередини. І замків там майже немає.

У цей момент повз проходив дід Петро з торбиною картоплі. Побачивши ключ, він зупинився й довго на нього дивився, примружившись, наче зважував, чи варто щось казати.

— О-о-о… — протягнув нарешті. — Бачив я такий колись. Ще як у млині зернову комору тримали. Цим ключем її й замикав сторож.

— А що з тією коморою сталося? — одразу зацікавилася Соломія, яка з’явилася з блокнотом.

— Ой-йой-йой… — видихнув Петро, змахнув рукою і, не сказавши нічого більше, пішов далі.

Діти переглянулися.

— Ну, як мінімум, треба перевірити, — вирішив Максим. — Раптом він ще до чогось підходить.

Бублик, ніби зрозумівши, що саме він сьогодні головний слідчий, гордо пішов уперед, озираючись, чи йдуть за ним. Сонце вже підіймалося вище, кидаючи довгі тіні, і кіт упевнено крокував просто в бік млина — туди, де на підлозі, можливо, чекає замок, який пам’ятає часи, коли цей ключ був новеньким.