44. Голос у темряві

Ніч накрила Шпилі спокійно й м’яко, ніби хтось бережно загорнув село в теплу ковдру. Вікна хат мигнули жовтим світлом і одне за одним погасли. Десь за городами рипнула хвіртка, озвався цвіркун — та швидко стих, наче прислухаючись до чогось таємного.

Максим підтягнув ремені рюкзака, перевірив камеру, мотузку й маленький компас. Тимко обережно дістав диктофон, перевірив батарейки, натиснув на «запис» — червоний вогник спалахнув, мов маленьке серце. Іван тримав при собі три баночки з сіллю, наче бойовий запас. Соломія загорнула свій блокнот у поліетиленовий пакет, щоб жодна крапля не зіпсувала записів.

Бублик ішов попереду, легкий і тінявий. Часом зупинявся, піднімав вуха й завмирав, прислухаючись до того, що ще було приховане від людей. Лише його хвіст-антена повільно рухався з боку в бік.

— Сьогодні — слухаємо, — прошепотів Максим. — Учора ми «нюхали». Тепер — тільки вуха.
— А ще очі, — додав Тимко, вказуючи на ліхтарик із трьома режимами. — Але їх — наприкінці.

Вони наблизилися до млина з боку старої верболозової алеї. Листя шелестіло над головами, а тіні від гілок виглядали так, наче хтось рухався між ними. І саме в цю мить із боку млина, крізь тишу, прокотився голос.

Він не був ні шепотом, ні криком. Це був упевнений, чіткий наказ, який хотілося виконати:
— Всі на місця!

Слова ніби котилися над землею, проходячи крізь траву, паркани, стіни. Бублик підняв хвіст трубою і втупився у темряву.

— Чули? — Іван ледве видихнув.
— Чули, — кивнув Максим. — І це точно не вітер.

Вони ковзнули в тінь паркану. Голос повторився вдруге, тепер тихіше, ніби віддалявся:
— Всі на місця!

На секунду стало так тихо, що чути було навіть, як у траві хтось крихітний пересувається. І тут із темряви виринув капітан Буряк — мокрий від роси, з фуражкою набакир і своєю старою рацією в руках.

— Друга група, тримати периметр! — скомандував він у рацію так, що відлуння прокотилося по саду.
— То це ти? — запитав Іван.
— Мій голос буде третім, — важливо відповів капітан. — А перші два… — Він раптом замовк.

І справді, у глибині млина знову пролунало:
— Всі на місця!

Цього разу слова супроводжував глухий гуркіт, наче хтось пересунув важкий ящик або зачинив двері, яких вони раніше не бачили.

Максим глянув на інших. Всі відчули одне й те саме — всередині щось рухається. І тепер вони були на крок ближче до розгадки.

Бублик різко рвонув уперед, оббіг навколо кутка млина, зупинився, озирнувся на них і тихо «мур» — коротко, як сигнал.

— Йдемо, — сказав Максим. — Зараз або ніколи.

І вони, разом із котом, ковзнули в темну смугу стіни, де, здавалося, і жив той нічний «режисер» загадкових команд.