42. Підозрілий запах

Ранок у Шпилях видався такий спокійний, що навіть горобці щебетали не поспішаючи, ніби мали цілий день запасу. Сонце гріло лагідно, дорога пропахла пилком і сіном, а в повітрі стояв на диво солодкий дух. Спершу ніхто не звернув уваги: ну пахне й пахне — у селі ж завжди щось пахне. Та коли Максим вивів усіх на «обхід млина», цей запах наче взяв дітей під руку і сам привів до знайомої башти.

— Стійте, — сказав Тимко, піднявши палець. — Я відчуваю… карамель.

— Це я відчуваю карамель, — не погодився Іван і втягнув повітря так, ніби хотів його скуштувати. — Тягуча, ярмаркова, ще гаряча! Оце так! Значить, хтось у млині варить солодке, щоби задобрити духів. Я ж казав!

— Або хтось експериментує з обладнанням, — мирно заперечив Максим. — У кожній таємниці є логіка. Просто її треба знайти. Солодкий запах іноді з’являється, коли гріють клей чи лак. Або коли перегрівають дротики з якоюсь смолою.

— Солодка смола! — Іван скривився. — Такого не буває. Це ж не жуйка.

Соломія вже заносила в блокнот: «Час: 10:06. Біля млина. Запах карамелі (стійкий). Вітер з боку річки». Вона робила маленькі акуратні стрілочки — куди тягне запах сильніше. Стрілочки впевнено вели прямо до дверей млина.

З’явилася Галя. Не поспішаючи, корова вийшла з-за ясел і зупинилася на стежці. Вона підняла голову, поворухнула мокрим носом — раз, вдруге, утретє, — і, зосереджено, як професор на екзамені, підійшла просто до дверей млина. Торкнулася дерев’яної дошки лобом, ніби перевіряла температуру, тихо зітхнула й пішла вздовж стіни, зробивши півколо. На куточку зупинилась, понюхала повітря, знов повернулась до дверей і стала як стовп: «Ось тут».

— Бачите? — переможно прошепотів Іван. — Галя підтверджує мій карамельний слід. Вона взагалі мудра. У неї внутрішній компас на дивне.

— І внутрішня збірка віршів, — додав Тимко, і всі трохи посміхнулись: про Галині таємні вірші у Шпилях знали всі, окрім самої Галі — бо то була легенда.

Біля дверей запах був найгустіший. Наче хтось щойно відкрив кришку каструльки з сиропом. Бублик обережно підійшов, понюхав щілину під порогом, потім озирнувся й, не сказавши ні слова (бо коти не говорять), дуже виразно глянув на Максима: «Ну?»

— Без відчинянь, — твердо мовив Максим. — Спершу — спостерігаємо, фіксуємо, звіряємо. Минулого разу світло з’являлося під грозу. Сьогодні у нас запах. Елементи «вистави» складаються.

— Вистави? — Іван насторожився. — Яка вистава без солодкого? Правильно: ніяка. Бо за лаштунками всі люблять карамель.

Тимко вже розстібав рюкзак. Звідти він дістав баночку з кришкою, маленький вентиляторчик на батарейці та прозору трубочку, яку приладнав до кришки. Виглядало це так, ніби баночка збиралася ловити хмаринки.

— Це мій «нюхач‑3000», — пояснив він гордо. — Офіційна назва — «ловильник запахів». Принцип простий: повітря проходить через трубочку, осідає на фільтрі під кришкою. Потім ми в школі спробуємо визначити, що за домішки там є. Якщо це справді карамель — мусить бути щось від цукру, від паленого, ну й ще всякі хитрі штуки.

— А якщо це духи? — занепокоївся Іван.

— Тоді вийде «дух карамелі», — спокійно відповів Тимко і вмикнув вентиляторчик. Той загудів так, ніби маленький джміль оселився в банці.

Соломія обвела стрілочки подвійною лінією: «максимальна концентрація — у дверях». А тоді підкреслила ще одне спостереження: «Запах посилюється, коли вітер здмухує від річки». Значить, десь усередині працює штука, що викидає аромат — і потік повітря виносить його назовні.

— Я думаю, — озвався Максим, вдивляючись у щілину, — там щось підігрівають. Може, лак для декорацій, може, клей для блискіток. Пам’ятаєте мішок із блискітками, тканинами й пір’ям? Якщо вони роблять декорації, то їм треба, щоб блищало міцно. А клей іноді пахне солодко.

— Або вони варять карамель для «сцени з цукерками», — не здавався Іван. — Щоб глядачі відчули запах і злякались. Бо карамельна сцена — це лякаюче солодко.

Галя тим часом зробила ще коло, і стало зрозуміло: її цікавить не лише двері. Вона зупинилася біля маленького вентиля на стіні — такого круглого кружечка, що колись мав повітряну заслінку. Понюхала його, повернула голову до дітей і ледь-ледь хитнула рогами, мов указкою.

— Вентиляція, — видихнув Тимко. — Через неї і «гуляє» запах. Якщо всередині стоїть щось тепле, воно піднімає повітря вгору, а тут — вихід.

Бублик підтвердив на свій лад: стрибнув на низеньке підвіконня під вентилем, став «хлібчиком» і поклав хвіст рівно в той бік, де відчув запах сильніше. Тепер і зовсім усе було ясно: двері — центральна точка, вентиль — другий канал, а вітрова доріжка — як стрілка на карті.

Коли «нюхач‑3000» набрав «порцію повітря» (так записала Соломія), Максим обережно закрутив кришку і заховав баночку в рюкзак:

— Пробу маємо. Сьогодні — ніяких зломів, ніяких героїчних виламувань. Увечері повернемось на «тихий пост», звіримо, чи знов щось заговорить. А зараз — до бібліотеки. Мені потрібні книжки про фарби, лаки та старі системи вентиляції.

— А мені — печиво, — серйозно сказав Іван. — Бо поки ви ловили запах, я зловив голод.

На зворотній стежці їх наздогнав Барбос із героїчним виглядом: він приніс половинку рудої мотузки, очевидно, як «важливий доказ». Мотузка пахла тим самим солодким, і Іван миттю урочисто зав’язав її на баночці Тимка — «щоб дух карамелі не втік». Галя ж лишилася біля млина, ще раз глянула на двері й дуже повільно, виважено пройшлась до річки, наче хотіла сказати: «Слід іде туди». А Бублик, вже сухий на сонці, дрімав на теплому камені, але вухами час від часу ловив повітря — щоб жодна солодка таємниця не пролетіла повз.