41. Несподівана підказка

Ранок у Шпилях був пахучий: свіжий хліб у магазині, мед у пасічника Степана, мокра трава, яку сонце лагідно сушило. У дворі діда Федора тихо дзенькав самовар — старий, але гордий, начищений так, що у ньому відбивалося небо. Саме там наші слідопити й зібралися: дід Федір умів іноді сказати щось таке, що потім тиждень думай.

— Доброго, діду, — привітався Максим. — Можна вас дрібно розпитати?

— Ой-йой-йой… — відказав дід Федір, не відриваючись від самовара. — Розпитувачі ви мої.

Галя стояла біля тину, серйозно дивилася то на самовар, то на дітей. Вона виглядала так, ніби ретельно слухає лекцію про культуру чаювання. Бублик вмостився на лавочці під вишнею і зосереджено мив лапу, але вухо у нього час від часу ворухалось — це означало, що він так само все чує.

— Діду Федоре, — обережно почала Соломія, розгортаючи блокнот, — ви ж давно тут живете. Скажіть, будь ласка, що ви пам’ятаєте про млин? Особливо про ночі, коли там щось світиться чи чути голоси.

Дід Федір зітхнув, повільно потер кришку самовара ганчіркою і нарешті промовив:

— Млин завжди говорить двічі.

— Як це? — хором запитали всі четверо.

— Отак, — сказав дід і перевів погляд з самовара на яблуню. — Спершу говорить тихо, щоб почули ті, кому треба. Потім — голосно, щоб прокинулося все село. А хто не почув першого разу — другий раз уже пізно бігти. — Він хитро глянув на Івана. — Бо вже побіжать усі.

Іван аж завмер:

— Тобто перший «голос» — для своїх, другий — для всіх? Це як учора: спочатку музика в провулку, а потім, коли ми підійшли, — тиша?

— Може бути, — спокійно відповів дід Федір, але одразу додав своє улюблене: — Ой-йой-йой… Я нічого не казав.

Максим втупився у вишуканий візерунок на самоварі і вголос міркував:

— «Млин говорить двічі»… Перший раз — ефект чи сигнал для «актерів», другий — вистава для глядачів. Це схоже на репетиції та прем’єру.

— Або на шифр, — прошепотів Тимко. — Перший раз — код, другий — підтвердження. Якщо це Мишко з колонкою, він дає тихий звук для своїх, а потім… — він зупинився. — А потім вони вмикають щось голосніше.

Соломія рівно записувала: «Фраза діда Федора: «Млин завжди говорить двічі». Можливі тлумачення: 1) репетиція + вистава; 2) код + підтвердження; 3) перший для близьких, другий — для всіх». Поставила три кружечки — як три учорашні бульки від Галі.

А Галя тим часом зробила те, чого від неї ніхто не чекав: вона тихо, впевнено… мукнула. Один раз — протяжно, наче сказала «м-м-». І за кілька секунд — вдруге, коротко, ніби поставила крапку. «М». «М». Двічі.

— Бачите?! — підскочив Іван. — Вона підтверджує! Двічі! Це ж вона і є… ну… головний консультант!

Дід Федір криво посміхнувся:

— Мудра корова. Вона багато чого знає, але говорить рідко… і по справі.

Тут у хвіртці з’явився капітан Буряк. Він мав вигляд людини, яка не спала всю ніч на бойовому посту (насправді заснув на лавці під навісом, але це деталь). В руці він тримав блокнот із написом «Операції», на якому від дощу розплився напис і тепер читалося «Опе… ії».

— Зафіксуйте, — урочисто мовив капітан, — що я вчора власноруч провів сигналізацію «Ліхтар-4». Мої агенти все зрозуміли. А ще додам: млин говорить тричі. Бо я — третій голос. — Він підморгнув, ніби розв’язав найважливішу загадку.

— Третій — це, мабуть, зайвий, — не втримався Тимко.

— Третій — це контрольний, — не погодився Іван. — Особливо якщо хтось удає, що він головний.

Дід Федір з добродушним «ой-йой-йой» поставив склянку з чаєм перед Буряком:

— Ви краще випийте. Бо якщо млин заговорить утретє, у вас голос зникне.

— Ніколи! — гаряче відповів капітан і відпив, обпікся, але зробив вигляд, що так і треба.

Максим тим часом підсумовував:

— Отже, маємо: учора — світло у млині під грозу; сьогодні — музика біля клубу; у провулку — решітка й динамік; у всьому цьому — логіка «двічі». План на вечір: повертаємося до млина без грози, з камерою й мотузкою. І стежимо, чи з’явиться перший «тихий» сигнал перед другим «гучним».

— І беремо печиво, — додала Соломія. — Бо в довгих чергуваннях печиво — це стратегічно.

— І сіль, — не відступив Іван. — Дві баночки. Ні, три.

— А я візьму свій детектор, — підморгнув Тимко. — Я вже придумав «режим карамелі». Якщо з млина знов потягне солодким, мій прилад це «понюхає».

— О, карамель, — вдоволено зітхнув дід Федір. — Млин любить, коли йому солодко співають. Двічі.

Галя легко повела хвостом, ніби поставила ще одну галочку. Бублик стрибнув з лавки і потягнувся — попереду очікувала цікава ніч. А капітан Буряк підвів підсумок у своєму стилі:

— Операція «Подвійний голос» починається! — сказав він, нахилившись до самовара, який шумів рівненько, зовсім як маленький млин у середині дому. — Я — третій голос, але головний.

— Головне, щоб ти не заглушив перші два, — усміхнувся Максим. — Бо нам треба їх почути.

Сонце піднялося вище, на подвір’ї діда Федора стало ще світліше. Усе вляглося на свої місця: слова — у блокноті Соломії, плани — в голові Максима, прилади — у рюкзаку Тимка, сіль — у кишені Івана, мовчазні підказки — у Галиних поглядах. І коли вони розходилися по справах до вечора, кожен відчував те саме приємне лоскотання в животі, як перед виставою: завіса от-от рушить, і млин знову «скаже» — спершу тихо, потім голосно. І, можливо, саме тоді все складеться у картинку, яка вже давно вимальовується у Шпилях.