40. Пісня з нізвідки

Наступного дня небо було чисте, як новий зошит у клітинку. Легкий вітерець ворушив листя, і все довкола виглядало так благополучно, що аж хотілося позіхнути. Та юним слідопитам було не до позіхів: світло у млині й загадковий список з бібліотеки сиділи в голові, мов недописана сторінка в книжці.

— План такий, — сказав Максим, коли вони зібралися біля клубу. — Перевіряємо кілька пунктів зі списку. Якщо щось — фіксуємо. Не ліземо руками туди, де може бути пастка. І не забуваємо: Галя вчора показала нам стежку — це не просто так.

— Галя — корова з внутрішньою картою, — погодився Іван і поставив баночку з сіллю під лавку «щоб зарядити місце». — А ще вона, мабуть, знає, де відра зі списку.

Біля клубу було тихо. Лавка, пісок, старий кущ бузку й вицвіла афіша з обіцянкою концерту «колись давно». Бублик, як завжди, сам обрав точку спостереження — шугнув під лавку й так розташувався, щоб бачити і провулок, і двері одночасно.

— Перше — лампа, — нагадав Тимко. — Вчора в млині була. Сьогодні подивимося, чи немає такої ж у клубі.
Вони обійшли будівлю — нічого підозрілого, лише звичайні вуличні ліхтарі.

— Друге — фарба, — сказала Соломія. — Іван, ти казав, що бачив синю біля клубу.
— Он там, — Іван показав на металевий ящик біля стіни. Банка фарби дійсно стояла збоку, але кришка була зірвана, а всередині — уже висохла корка.

— Дзвінок, — додав Максим.
Старий кнопковий дзвінок висів біля дверей клубу. Тимко натиснув — тиша.
— Не працює, як і казали, — знизав плечима.

— Залишилися відра, — нагадав Іван. — І тут вони! — Він показав на два пластмасові, що стояли біля бочки під стіною. Обидва були догори дном, з мокрими боками, наче їх недавно мили.

І саме в цей момент вони почули мелодію. Дуже тиху, мов хтось не наважується заграти голосніше: кілька тяглих нот, потім пауза, ще кілька — вже веселіших, із підстрибом. Схоже на гармошку. А може, на колонку з ефектом «гармошка». Мелодія з’являлася й танула, наче гралася з ними в хованки.

— Чуєте? — шепнув Максим.
— Це або музика, або дуже талановитий вітер, — відповів Тимко, витягаючи маленький мікрофон-рекордер. — Знімаю.
— Я знав! — Іван аж підскочив. — Це вони посилають… музичний закодований лист!

З темного провулка між клубом і маленьким сараєм долинув ще один уривок — трохи швидший. Бублик напружився, вуха вперед, погляд — на глибину провулка. Барбос з’явився з боку двору, тягнучи величезну гілку. Побачив дітей, обережно поклав гілку, зробив вигляд, що він тут «просто проходив», і став поруч, мружачись на темряву.

— Обережно, — прошепотіла Соломія й підкралася ближче. Погляд її зачепився за дрібницю: під карнизом висіла стара вентиляційна решітка, а над нею — маленький круглий динамік, прикритий дощечкою. — Записую: «Решітка + динамік. Ймовірно, звук виводять назовні».

Мелодія раптом перемістилася — тепер ніби з іншого боку, біля бочки, на якій хтось нашкрябав: «Не відкривати до прем’єри». В бочці щось глухо дзенькнуло, як ложка об казан.

— От і бочка, — зрадів Іван. — Там хтось живе! Маленький музичний дух. Він грає зсередини, а коли ми підходимо — ховається.
— Або там колонки, — спокійно відповів Максим. — І провід десь тягнеться під пласкими каменями.

Тимко присів біля відра, обережно торкнувся ребра бочки й кивнув:
— Вібрує. Значить, звук є. Можливо, хтось пробує «ефекти».

Музика зникла так само раптово, як з’явилась. Бублик не відводив очей від провулка. Він, здається, знав, що тут щось є, але котяча гідність вимагала не метушитися.

І тут з’явилася Галя. Повільно підійшла, глянула на дітей, потім — у темний провулок. І ледь нахилила голову у бік дверей клубу.
— Вона дає напрямок, — прошепотіла Соломія.
— Галя — наш компас, — урочисто підтвердив Іван.

— Гаразд, — вирішив Максим. — Сьогодні — фіксуємо. Завтра — бібліотека і запитання про старі плани клубу. Плюс, перевіримо, що ховається за решіткою.
— І візьмемо відра, — додав Тимко.
— А я візьму сіль, — не розгубився Іван.

Галя знову хитнула головою — ніби поставила галочку «план затверджено». Бублик витягнув лапу вперед і позіхнув. Мелодія більше не лунала, але в повітрі лишився тоненький шлейф очікування — як остання ниточка звука, що не хоче зникати.