39. Дощ і ліхтар

Гроза налетіла на Шпилі так швидко, ніби хтось у небі розлив чорнило. Блискавка раз по раз розрізала небо на білі клаптики, грім перекочувався над городами, а дощ стукав по дахах так гучно, що навіть півень Тарас Степанович вирішив ні з ким не сперечатись і тихенько сховався під жорнами старої клуні. 

Усе село сиділо по хатах, і тільки четверо юних слідопитів — Максим, Соломія, Тимко та Іван — пробиралися до млина, накрившись куртками й пакетами. За ними ступав Бублик: мокрий, але гордий, хвіст парасолькою не став, зате виглядав так, ніби саме він зараз усе тут інспектує.

— У кожній таємниці є логіка. Просто її треба знайти, — промовив Максим, поправляючи капюшон. — Гроза — це шум, під який можна робити щось таємне. Перевіримо млин.

— А я кажу: гроза — це час, коли привиди передаються «по повітрю», — оголосив Іван і струсив баночку з сіллю. — Для надійності я взяв дві.

Соломія тримала блокнот у файлі, щоб не розмок. «Гроза. 21:57. Місце: млин. Мета: світло у вікні?», — написала вона рівно й акуратно, бо навіть під дощем її почерк залишався ідеальним. Тимко ніс ліхтар, який міг блимати червоним, синім і зеленим — і вибирав найнеочікуваніші моменти, щоби раптом згаснути.

Вони вийшли на подвір’я млина. Вітер смикав високі бур’яни, дощ переливався в калюжах, і саме тоді у верхньому вікні спалахнуло жовте світло. Спершу на мить — наче хтось пройшов повз лампу, — потім знову, довше, рівніше, тепліше. Вікно сяйнуло й завмерло, як очі, що придивляються.

— Бачили?! — Іван аж підскочив. — Це сигнал іншим! «Група А, готуйтеся!» — Він так розхвилювався, що посипав трохи солі на власні чоботи. — У нас тут ціла міжнародна мережа!

— Спокійно, — сказав Максим, але очей від вікна не відводив. — Записуємо час і дивимось, чи буде повтор.

Тимко клацнув ліхтарем — той блимнув зеленим, подумав і перейшов у синій, наче хотів сказати: «Мені теж страшнувато, але я тримаюсь». Бублик сидів під перевернутим відром і з-під краю спостерігав за подіями, як маленький професор.

Раптом з темряви, розрізаної дощем, вискочила постать у дощовику. Характерний голос гримнув дужче за грім:

— Стій! Це секретна операція! — капітан Григорій Буряк, мокрий від маківки до чобіт, переможно показав пальцем на вікно. — Це мій таємний код для агентів. «Ліхтар-4». Працюємо по плану.

— По якому саме? — не втримався Тимко.

— По секретному, — гордо відповів капітан і витяг міні-ліхтарик. — Зараз дам умовний сигнал. — Він почав блимати у бік млина загадковою послідовністю, яку знав лише він сам.

— По-моєму, він просить когось принести йому чай, — прошепотів Іван. — Два коротких, один довгий — це точно «чай».

Максим хотів сказати щось розумне, але не встиг: вони помітили Галю. Корова стояла просто під дощем — спокійна, як статуя. Вона не кліпала, не хитала головою, лише дивилася у те саме освітлене вікно. Під її копитом калюжа світилося, як дзеркало. Галя зробила три чіткі удари копитом по воді — бульк, бульк, бульк — і знову завмерла.

— Вона подає знак! — зірвався Іван. — Три — це… три щось! Може, три хвилини до початку? Або три агенти?

Соломія швидко записала: «Галя: 3 удари під час світла. 22:10». Потім додала: «Вікно: світло стабільне, жовте».

Світло мигнуло ще раз і… згасло. Над млином лишився тільки шум дощу, свист вітру та тихе «пльоп» від калюж. Але перед тим, як згаснути, зсередини наче щось пересунули — тупо й обережно, як ящик, поставлений на підлогу.

— Чули? — прошепотів Тимко. — Наче скриню.

— Або труну! — освітив собі уяву Іван. — Але, мабуть, скриню. Для реквізиту.

Капітан Буряк зробив крок, наступив у найширшу калюжу й оголосив:

— Віддаю наказ: усі — по хатах! Далі працюють професіонали. Це небезпечно. Я зачекаю тут… — він зупинився, коли з-під чобота бризнуло на півдвору. — Для маскування потрібна волога форма.

Максим зітхнув, але серйозно кивнув:

— Сьогодні — спостереження, завтра — перевірка. Візьмемо камеру, мотузку і компас. О 22:00 будемо на місці. А ти, Іване… ну, бери свою сіль.

— Я візьму три! — гордо сказав той. — Бо Галя показала три!

Галя тим часом тихо відвернула голову від вікна і подивилася на стежку, що вела до клубу. Ніби казала: «Пильнуйте там». Вона зробила крок, провела копитом по землі й зупинилася. Бублик підвівся з-під відра, струснув воду з вусів, м’якенько муркнув і теж глянув на стежку. Двоє «мовчунів» чітко вказали напрямок.

— Записано, — шепнула Соломія. — Стежка до клубу. Завтра перевірити.

Коли слідопити рушили назад, гроза раптом огорнула їх теплими бризками — ніби провела до повороту. Капітан Буряк, лишаючись «на посту», приклеїв до чола газету «Сільські новини» як «камуфляж» і урочисто буркнув у темряву:

— Код «Ліхтар-4» виконано. Переходимо до «Зонтика-7».

Галя з останнім поглядом у темне вікно ніби поставила в сердечному щоденнику позначку: «Ніч. Світло. Три бульки». А Бублик, крокуючи слідом за дітьми, раз у раз озиртався — йому теж дуже хотілося дізнатися, хто ж там блимає у грозу.