36. Сліди у вогкому піску

Після нічного дощу село Шпилі прокинулося по-особливому. Повітря було свіже, наче його вимили, трава блищала дрібними краплинками, а десь із городів пахло мокрим кропом і свіжим хлібом. Півень Тарас Степанович гордо вигукував своє «ку-ку-рі-ку», хоча його голова досі була трохи «лиса» після історії з перукою.

Максим вийшов з дому з упевненим виглядом.
— Сьогодні ми обстежимо млин з усіх боків, — сказав він. — Дощ міг залишити нам нові сліди.

— Або змити старі, — буркнув Іван, але все ж приєднався, тримаючи у руці свою баночку із сіллю, як талісман від нечистої сили.

Тимко вийшов із рюкзаком, у якому щось підозріло брязкотіло.
— У мене з собою рулетка, компас і пристрій для гіпсових відбитків, — гордо повідомив він. — На випадок, якщо знайдемо щось варте збереження.

Соломія, звісно, мала свій блокнот і дві нові ручки.
— Я все запишу, — пообіцяла вона.

Бублик ішов попереду, як справжній гід. Його лапи тихо ступали по мокрій траві, хвіст тримався трубою, а вуса ворушилися від запахів.

Коли вони підійшли до млина, Сонце вже піднялося досить високо, щоб висвітлити смугу вологого піску вздовж стіни. Саме тут Соломія раптом зупинилася.
— Стійте! Дивіться сюди!

На піску чітко виднілися два різні ряди відбитків. Перший — маленькі, ніби від дитячих кросівок. Другий — великі, важкі, як від гумових чобіт.

— Ого, — присвиснув Тимко. — Тут хтось був уночі. І точно не один.

— Або це була дитина і велетень, — серйозно сказав Іван, і для надійності пересипав собі трохи солі в кишеню.

Соломія присіла й почала уважно замальовувати сліди у блокнот. Вона навіть відміряла відстань між ними.
— Великі сліди йдуть у бік млина, — мовила вона, проводячи лінію, — а маленькі — від млина.

— Може, це означає, що дитина вибігла звідти, а хтось у чоботях залишився всередині? — припустив Максим.

— Або велетень приніс дитину в млин, а дитина втекла! — додав Іван, і в його очах з’явився драматичний блиск.

Бублик тим часом підійшов до слідів і почав їх обнюхувати. Він пройшовся уздовж усіх, але зупинився лише біля одного — маленького відбитка кросівка. Кіт довго нюхав, потім сів і подивився на дітей так, ніби хотів сказати: «Ось, ось воно!»

— Він вибрав один слід, — помітила Соломія. — Чому саме цей?

Тимко вже хотів приготувати гіпс, щоб зробити відбиток, але, спробувавши зняти форму, зрозумів, що волога земля занадто м’яка і все розпливеться.

— Шкода… — зітхнув він. — Треба було приходити раніше.

Максим оглянувся на млин. Його стіни мовчали, вікна були темні, але відчуття, що хтось там є, не зникало.
— Ми не знаємо, хто це був і що робив, — сказав він. — Але ці сліди — ще один доказ, що млин не пустує вночі.

— І що тут є діти, про яких ми нічого не знаємо, — додала Соломія.

— І велетні в чоботях, — серйозно підтвердив Іван.

Дощ міг змити багато чого, але ці відбитки збереглися і стали новою загадкою для слідопитів. Вони ще трохи постояли, роздивляючись їх, а потім рушили далі — слідом за Бубликом, який уже впевнено йшов у бік кущів, ніби знав, що там чекає наступна підказка.