34. Репетиція чи ритуал?

Вечір у Шпилях був тихий-тихий. Навіть гуси на ставку замовкли, а вулицею, перевалюючись, повільно котилося старе пластмасове відерце, забуте кимось із дітей.

 Але раптом тишу порушили дивні звуки з боку клубу.

— Чуєте? — насторожився Максим. — Там хтось голосно говорить.

— І щось грюкає! — додав Тимко, прикладаючи до вуха свій саморобний «підслухач» із консервної банки.

Слідопити, пригинаючись, швидко перебігли через двір, заховалися за бузковим кущем і почали визирати. З клубу доносилися уривки фраз:

— «Ти або не Гамлет, або не з Данії!»
— «Тримай перо, воно символізує істину!»
— «Сьогодні я помираю, а не ти!»

— Ого… — прошепотів Іван, міцно стискаючи баночку з сіллю. — Це що — якийсь магічний ритуал?

Максим нахилився і зазирнув у вікно. У залі бігали старші школярі у смішних костюмах: один у чорному плащі, другий у картонних обладунках, а третій — у масці з довгим носом. Один тримав мікрофон, інший розмахував величезним пір’ям.

— Це театр, — прошепотів Максим. — Вони, мабуть, репетирують.

— Але чому в такому таємничому вигляді? — не вгавав Іван. — І це перо… ми ж бачили, як зникло перо з півня!

Соломія витягла блокнот і швидко записала: «Репетиція в клубі. Маски, мікрофон, перо. Підозріло».

Бублик обережно підійшов до дверей клубу і прослизнув усередину крізь маленьку щілину. За кілька секунд із зали почувся гучний голос:
— «Світло! Музика! І… дія!»

Раптом у вікнах замиготіло світло, і з колонок пролунав дивний звук — щось середнє між виттям вітру і стогоном.

— Ага! — вигукнув Іван, мало не підстрибнувши. — Це точно виклик духів!

— Це точно вистава, — поправив його Максим, але теж виглядав зацікавленим. — Нам треба дізнатися, що вони задумали.

Слідопити ще трохи поспостерігали, як старші школярі то смішно, то серйозно вимовляють дивні фрази, і зрозуміли: ця історія тільки починається.