24. Розмова з дідом Петром

Сонячне полудне заливало землю перед давнім будинком діда Петра — чоловіка, якого в селі знали не лише як лінивого буркуна, але й як того, хто все бачив і мало що казав. Переважно після чаю: він випускає «ой-йой-йой» замість відповіді. Але цього разу вирішив поговорити — мовив: «Знаю, але нічого не казав…»

Команда слідопитів стояла під тінню старого дерева, поруч — дремав кіт Бублик на ґанку.
Максим вітався:

— Дідусю Петре, ми збираємо факти: не чутки, не байки, а саме ті явища, що могли стати причиною зникнення курчат і дивного світла. Ви ж знаєте більше, ніж говорите?

Дід Петро подивився поважно, помахав рукою:

— Та знав я одного часу… що мій кіт у 1972‑му щось побачив… але я нічого не казав! Бо коту вірити складно, але усеодно все пам’ятаю.

Соломія обережно підняла блокнот:

— Ми хочемо розуміти. Чи було щось того ранку — світло, звук, тінь? Або хтось проходив біля млина?

Дід Петро задумався, покрутив головою:

— У ті вечори… я бачив тінь на стіні млина — така хвиляста, ніби рухалась. Але не надав значення. Подумав — вітер. А потім уночі почув звук, схожий на шепіт з труби. Та вирішив: мабуть, сова.

Іван встав:

— Ви бачили чи чули це тоді? І чому не сказали?

— Бо знав, що скажуть — дід Петро старий вже. Я ніколи не знаю, чи правда — чи солома в голові. Іноді кажу: «ой‑йой‑йой» — і мовчу.

Соломія записала:

“Дід Петро: тінь на стіні млина, нічний шепіт з труби. Все пам’ятає, але мовчить.”

Максим нахилився й запитав:

— Дідусю, ви ж живете тут багато років. Чи бували події — як раніше, у вашому дитинстві? Щось схоже?

Дід Петро втиснув губи й сам напрочуд серйозно відповів:

— Кіт мій, справжній, бачив привид у 1972 році. Він лазив по даху й сидів над трубою. Я за ним дивився — а сова навпроти кружляла. І я промовив — нічого. Потім він сів біля дверей і муркотів, і я зрозумів — тут не вітер…

Всі подивились один на одного.

Тимко помітив у нотатках слово «смуга» і запитав:

— А ви могли б показати нам… карту чи місце тієї тіні? Ми могли б позначити це на карті.

Дід Петро кивнув і розгорнув старий папір:

— Ось — млин. А там — тріщина, яку я з прошлої ночі бачив. Тінь — саме тут. Я намалював геометрію; воно виглядало як чорна фігура.

Соломія звернулася до карти у блокноті й записала:

“Місце тіні на стіні млина позначене. Третя точка дослідження.”

Бублик, помітивши, що дід Петро розгорнув старий аркуш, обережно підійшов — і пересів саме біля майбутнього пункту на карті.

— Він це бачить, — тихо сказала Соломія. — І ми повинні йти туди наступним.

Максим потягнувся:

— Дякую вам, дідусю Петре. Те, що ви не говорили — важливіше, ніж думаючі розповіді. Мовчання — іноді сильніший доказ.

Дід Петро зітхнув:

— Добре. Хотів би я також упевнитися, що їхні курчата щасливі. Я б їх шукав довше… але мені простіше мовчати — ніж захищати правду.

Команда рушила далі — тепер на карту додано місце, куди вони повинні піти. І хоча дід Петро щиро мовчав багато років, тепер його слова стали ниткою, що веде вперед.
Бублик обережно попрямував до наступної точки — а команда рушила за ним, знаючи: справжні відповіді не народжуються в балачках, а в тихих зізнаннях і картографії.