21. Розпитування бібліотекарки

Настала світанкова тиша — така, коли ніч таки зникла, але не всі таємниці. Перший промінь сонця торкнувся даху старого млина, і там, де минулої ночі звучали шепіт і гул, зараз залишився лише легкий прохолода ранку. Маківка дерева похитнулася від легкого подиху вітру, мов нагадування: так, ніч принесла щось недосліджене ще.

Слідопити збирались тихо, як після великих змін. Максим потягнувся, масивною долонею захопив карту, перегорнув сторінку плану:

— Перенацілимося, — сказав він серйозно, але голос не був важким. — Перша фаза — вночі біля млина. Тепер — день, і нові свідки. Почнемо з бібліотеки.

Соломія, тримаючи блокнот, записала великою літерою слово: «Розпитування». Потім додала другий заголовок — «бібліотекарка Марія Петрівна». Далі — коротка нотатка з духом суміші: “Курчата зникли. Поезія не допомагає.”

— Ні, — тихо сказала вона, — нам потрібна правда більше, ніж легенди.

Тимко зі збиранням речей спритно упакував своє обладнання. Уночі «детектор містики» працював практично без відпочинку; зараз він знову потрапив до рюкзака, разом із запасними батарейками. Він оглянув прилад і задумливо вигукнув:

— Якщо там, у бібліотеці, виявиться пара слів чи запах кави, що ховає містичну нотку — він це покаже. Я готовий.

Іван, у своєму стилі, підняв руку з баночкою солі на ремінці:

— Якщо там присутні духи поезії або щось таке, мені треба не тільки блокнот, а й сіль. — Він глянув на друзів із легким жартівливим блиском в очах. — І я не жартую: якщо стихія духів з’явиться — я готовий до «етнічної зачистки».

Соломія записала другу замітку: “сіль — екстрений засіб проти містичних перевитягів.”

На той час сонечко вже виповзло над дахами села. Бублик тихо пробрався з подвір’я млина до стежки, що вела до бібліотеки. Він ішов попереду — не як звичайний кіт, а як хранитель шляху, що показує: тут наш напрямок.

— Ідемо, — сказав Максим. Його голос був м’яким, але урочистим — адже навіть сон світання не міг перебити мети команди. — Нам потрібна розмова. Мясо падіння курчат, згадки поезії й цитати Лесі Українки.

Ось так, із поступового пробудження після ночі, вони рушили стежкою до бібліотеки. Вітер гладив листя, птахи проказували світанкові мелодії, а команда йшла впевнено. Кожен був залучений: блокнот, детектор, карта, банка солі і мовчазний провідник — Бублик.

— Вона бачила більше — але говорить менш. — Макс указав на будинок з вивіскою «Бібліотека». Двері відкриті — але мабуть не всі слова тут будуть озвучені.

Вони зупинилися біля дверей. Соломія вже тримала ручку напоготові, а Іван нахилився, перевіряючи технічні дроти. І коли все було готово — разом відчинили двері.

Ранкове сонце ніжно осяяло вікна бібліотеки, де на них чекала Марія Петрівна. Усе в приміщенні — запах старих книг, гірка кава й легка меланхолія — мов натякало: правда подалі, ніж здається.

Максим придивився до чашки, в якій залишилися краплі кави, й зауважив книжки з Лесі Українки поряд:

— Будь ласка, розкажіть нам усе, навіть якщо це поезія. Ми хочемо зрозуміти, що трапилось з курчатами.

Бібліотекарка підвелася, обережно провести рукою по краю чашки:

— Ох, діти мої… Поезія не знайшла відповіді. Курчата — вони зникли. Моя надія виявилась дрібною, як чайна ложка кави.

Соломія швидко схопила ручку і записала:

“Курчата зникли. Поезія не допомагає. Запитати: хто був біля сараю вранці.”

— Ви були тут близько часу, коли вони зникли? — тихо спитала вона.

— Я сиділа тут, читала Лесю Українку, — відповіла Марія Петрівна, — а потім зникла тиша стала гнітючою. Я думала, що просто руки дрогнули… але потім зрозуміла: нічого не тримало їх.

Тимко нахилився ближче до краю столу:

— Чи могли ви бачити когось біля сараю — навіть тінь, або слід, або ліхтар?

— Так, — вона зітхнула й глянула вгору. — Було світло. Лампа миготіла. Я вирішила, що то жорсткий вітер. Але потім стало тихо. І коли я вийшла перевірити — сарай був порожній.

Іван, обережно взявши блокнот, задав:

— Ви згадаєте курчат? Там були зелені стрічки?

— О, так! — голос її став тихішим. — Зелені стрічки… І їх уже нема. Я дивилась на землю — і ніби щось піднялось. Але потім — тільки порожнеча.

Соломія одразу записала:

“Зникли три курчати з зеленими стрічками. Світло у сараї. Свідчення: Марія П. спостерігала рух.”

Максим запитав далі:

— Чи бачите ви когось, хто міг зайти в село саме тоді?

— Я… можливо, хтось ніс щось — не впевнена. Я зайшла за книжку, повернулась — і нікого не було. Жодної фігури... нікого.

— А ви цитували Лесю Українку... — продовжила Соломія. — Можливо спробували заспокоїти людей чи себе саму?

Бібліотекарка усміхнулась із сумом:

— Я читала рядок: «Полум'ям не стане слово». Але це не зігріло мене — а скоріше посилило порожнечу навколо. Я закрила книгу і бажала — хоч одна дитина була б цією сторінкою.

Кіт Бублик стояв трохи осторонь біля дверей, тихенько спостерігаючи. Його очі сяяли й уважно слідкували: чи знайдуть вони хоча б одну ниточку істини.

— Дякуємо вам, пані Маріє, — сказав Максим лагідно. — Ви дали нам серйозну підказку: час, світло, стрічки, тіні… Ми продовжимо.

— Так, — пильнувала Соломія. — Ми повернемося до сараю. І якщо є ще слід — ми його знайдемо.

— І хоча поезія не поверне курчат, — сказала Марія Петрівна, — вона нагадує, що кожна історія заслуговує на завершення.

Слідопити покинули приміщення бібліотеки — з нотатками, фото, теплотою ранку і впевненістю, що попереду ще багато відповідей. Бо істина не віриться в словах тільки, а створена в деталях. І вони мали їх зібрати.