13. Соломія помічає дивне

Сонце вже схилялось над обрієм, коли команда слідопитів повернулась із млина до штабу — старої теплиці біля яблуневого саду. Там, серед поламаних горщиків і пилу газет, розгорнулась нова фаза їхнього розслідування.

Соломія витягла свій блокнот і заговорила, тримаючи погляд кожного:

— Сьогодні вночі я помітила щось дуже дивне: світло в млині блимає щоночі — саме о 22:17.

— Що? — Максим зупинився, підскочив коліно до теплиці. — Рівно о 22:17? І кожної ночі?

— Саме так, — кивнула Соломія. — Я сиділа разом із Іваном під великим дубом, коли стало 22:17. І — проблиск! Легке блим! У вікні млина. Потім в суцільній темряві — стало тихо.

— І ніхто не знав? — здивувався Тимко, вимикаючи лампочку на приладі.

— Ніхто не помітив, — відповіла Соломія. — Крім мене. Я виміряла час на годиннику. Потім записала й перевірила ще двічі.

Іван нахмурився:

— Це має значення. Хронограма. Синхронізація. У всіх серіалах так роблять — раз на добу блимає світло, наче дзвінок тривоги.

— Це сигнал, — прошепотіла Соломія. — І ми його маємо розшифрувати.

Максим усміхнувся з поважним нахилом голови:

— І ми в нього віримо. Бо ти ніколи не вигадуєш.

— Справді ніколи, — лагідно додала Соломія. — Блокнот — тому свідок. Цифри — тому документ.

— Ми мусимо бути там рівно о 22:17, — твердо сказав Максим. — Безвідмовно. Ми повинні побачити, чи це — світло, чи... щось інше.

Тимко заглянув у рюкзак:

— Я візьму прилад, фонарик і запас батарей. І коптер, якщо треба.

Іван тримав палицю, нібито там міг сидіти невидимий дух:

— А я просто буду слідкувати за тінню.

Соломія підняла аркуш із кресленням млина:

— Мабуть, миготіння зсередини, у трубі або вентиляційній шахті. Ми маємо 10 хвилин запасу.

Усі мовчки разом виміряли мить. І під деревом на лавці з’явився кіт Бублик — точний, як годинник.

Він сів поруч і подивився в бік млина. Його хвіст злегка здригнувся.

— Він готовий. І він чекає з нами, — сказала Соломія, не зводячи погляду з кота.

Через кілька годин, перед настанням 22:17, команда зайняла позиції біля млина: Максим за старою стіною, Соломія з блокнотом і ліхтариком біля вікна, Тимко — з приладом і коптером у руці, Іван — осторонь, сховавшись у кущах. Бублик — безшумний спостерігач — сів на камінь неподалік.

— Чекаємо… — тихо мовив Максим.

22:16… 15… 14…

І тоді — 22:17 точно: у вікні млина заблимало світло — нечітке, бліде і тихе, як свічка, яка ось-ось погасне.

— Ось! — прошепотіла Соломія, виписуючи в нотатки: "22:17 — проблиск світла з вікна млина. Тривалість: 1 секунда."

— Це точно не ліхтарик туристів, не технічна несправність, — сказав Тимко. — Це вмотивована дія.

— Можливо, хтось свідомо включає лампу — або сигналізує, — зробив висновок Іван. — Я чую запах... там щось сплановане.

— Або трагедія в ім’ї світла, — додала Соломія.

Максим покликав Бублика пильно:

— Ти бачив щось? Ти мав там опинитися?

Бублик глянув серйозно: «Я все бачу. Просто не всім треба про це знати.»

Він повільно встав і рушив до вікна млина, там де трохи раніше блимнуло світло.

— Він іде туди. — Максим кивнув.

Серед місячної тіні теплиці почало відчуватись: ця ніч стане критичною. І цей сигнал — не просто світловий ефект. Це ключ до наступного етапу: дізнатись, хто обертає світло — і що прагне сказати.

— Це справжня справа, — тихо сказав Максим. — Справа має ім’я.

— І вона починається в момент, коли спрацьовує сигнал, — відповіла Соломія і знову підняла ручку до блокнота.

Команда зібралась довкола млина — готова до того, що світло є лише прелюдією до таємниці. А Бублик залишився у темряві, розташувавшись так, щоб бачити і чути більше, ніж хтось міг уявити.

— Ми вчасно, — мовив Максим. — А значить — ми майже там.