12. Кіт Бублик нюхає та зникає

Полудень уже поступався вечору, коли кіт Бублик з’явився на подвір’ї старого млина. Він рухався беззвучно, обережно, з грацією досвідченого слідопита. Кожен його крок був точним і розміреним — ніби частина ритуалу, а не просто котяча прогулянка.

Бублик підняв морду, глибоко вдихнув повітря, повне пилу, спогадів і невидимих запахів — і неспішно рушив до великої калюжі під яслами, яка на перший погляд здавалася звичайною водою. Але не для нього.

Він обнюхав її як справжній детектив: не лише лапами, а всім тілом. Його нюх перенісся від країв калюжі до копит Галі — корови, що стояла неподалік із виглядом причетної до чогось великого.

Далі Бублик неквапливо пішов до залишків шоколадки біля клубу, повільно обійшов кущі, де сиділи в задумі бджоли Степана, і навіть приклав носа до зім’ятої упаковки від мікрофона, знайденої раніше на подвір’ї. Його рухи були вдумливими — ніби він збирав запахи в колекцію доказів.

— Він вивчає сліди, — промовила Соломія, спостерігаючи за ним. — Кожен запах — частинка головоломки.

— Я скажу вам точно: він має власний аналітичний центр, — додав Максим. — Жоден сенсор так не вловить, як Бублик, коли душа працює в унісон із носом.

— І в нього з’явився хвіст... тобто стрічка на хвості, — помітив Тимко. — Фіолетова, зав’язана вузликом. Це випадковість чи знак?

— Може, це підказка. А може — доказ, — задумливо озвався Іван. — Хтось її залишив. А він — знайшов.

Бублик не звертав уваги на коментарі. Він упевнено рушив у напрямку повороту до млина — і враз зник з поля зору. Просто зник.

— Він пішов туди, — підтвердила Соломія, піднявши очі. — І я впевнена: щось знайшов.

Команда завмерла. Мовчки, але в думках кожен вже прокладав маршрут. Млин — епіцентр. А Бублик — провідник. Вони ще не знали, що саме він шукав, але відчували: шлях веде до істини.

Дві години промайнули непомітно. У Шпилях час ішов повільно, але кожна хвилина мала вагу цілої поеми. І ось — Бублик повернувся.

Він з’явився тихо. Не як слідчий, а як той, хто щойно завершив місію. Підійшов до подушки на лавці — саме тієї, де іноді засинала бібліотекарка після нічних чергувань, — і ліг. Стратегічно. Як коти завжди вміють.

— Він повернувся. Але не з порожніми лапами, — прошепотіла Соломія.

На хвості кота висіла фіолетова стрічка — тоненька, сплетена, зав’язана. Колір був знайомим: такий, як вечір над млином, або як тінь між двома підказками.

— Стрічка... — Максим нахилився ближче. — Я бачив таку на трубі млина.

— Може, він витяг її сам, — припустив Іван. — А може, це хтось залишив як мітку маршруту.

— Це не просто прикраса, — серйозно мовила Соломія. — Це знак: «я був там».

Тимко витяг лупу і роздивився вузол:

— Тут навіть складка є — як від того, що нитка пройшла крізь щілину труби. Вона мала бути схована. Але Бублик її знайшов.

Вся команда зібралася навколо нього.

— Ми маємо з’ясувати, що саме він побачив, — сказав Максим. — І головне — куди він збирається йти далі.

— Нам слід іти за ним, — твердо мовила Соломія. — Але обережно. Він — наш провідник.

Бублик згорнувся клубочком, закрив очі, тихо муркотнув. А фіолетова стрічка на хвості виблискувала мов сигнал — маяк, що показує шлях.

— Він мовчить, але все сказав, — підсумував Іван. — Тепер і ми маємо мовчати — аби почути більше.

І команда рушила до млина. А Бублик залишився — мов охоронець ключа до розгадки. Їхнє велике розслідування тільки набирало обертів. І ця стрічка — була першим ниточком істини.