8. Дід Федір нічого не каже

Ранок пройшов у напруженій тиші. Дід Федір, старий, який «все знає, але нічого не казав», сидів біля свого столу в саду з чашкою чаю в руках. Навколо гудів спокійний сад, лише трохи вітру колихнуло облітлі листочки.

Юна команда слідопитів наблизилась обережно. Максим, як завжди, першим, уважно глянув на старого:

— Дідусю Федоре, — почав він тихо. — Ви вчора бачили щось біля млина?

Дід ковтнув чай, не відриваючись від самовару. Потім неспішно відповів:

— А може, це млин знову збирає...

— Що саме збирає?! — перепитав Максим, з нетерпінням у голосі.

Дід Федір лише повільно підніс брову, потім хрипко видихнув:

— Та... нічого, забудьте.

І знову мовчання — глибоке, наповнене знаками пунктуації, паузами та внутрішнім драматизмом.

— Він знає, — прошепотіла Соломія, тримаючи блокнот так міцно, що перо здавалося готовим зламатися. — Отут — є щось важливе.

— Але нічого не скаже, — сумно додала вона.

Тимко підштовхнув Івана й прошепотів:

— Я йому батарейку від свого приладу вставлю — може, "оживе". Хто зна...

— Не чіпай старого! — буркнув Іван. — Він знає про змову навіть більше, ніж я знаю про «ефірне бурмотіння»!

Максим нахилився до діда, неначе збирався шепотіти йому секрет:

— Ви насамперед — спокій, дідусю...

— Спокій — не панацея, — тихо мовив дід Федір, але не дивився на дітей. — …але без тиші не буває справжнього розслідування.

Діти відчули — це було наче передчуття. Від нього віє старовиною, але й містикою, що не можна пояснити словами.

— Ви ж бачили... щось, — твердо продовжив Максим. — Ми не просто так шукаємо. Ми маємо план.

— План, так, — старий кивнув. — Але перш ніж його реалізувати — треба… чекати.

— Чекати чого? — запитала Соломія, тремтячим голосом.

— Чого саме — я ще не знаю, — усміхнувся дід Федір, наче викорчовуючи з себе слова з останніх сил. — Але обіцяю: як закриватиму очі, побачу... і нагадаю.

Після цих слів він мовчав, знову тільки ковтнув чай.

Слідопити не знали, що робити далі. Але в голові Максима заграла фраза:

— «У кожній таємниці є логіка. Просто її треба знайти.»

І вони відчули, що десь у хмарі над Шпилями — ключ до наступного кроку.

А поруч тихо сидів Бублик. Він принишк біля лавки з квітами, спокійним котячим поглядом охопив весь двір.

Він не зважав на чай та огірки, не кликався на прохання котитись ближче. Але його очі були відкритими — він бачив більше, ніж бачили слідопити.

І поки діти залишали подвір’я, він лишився сидіти, мовчки спостерігаючи за старим млином, що нависав на обрії.