7. Плітки на лавці

Лавка біля сільського магазину в Шпилях була не просто меблем — це був інформаційний вузол, аналітичний центр, і трохи театр. Саме тут вирішувались долі, обговорювались справи, плітки перетворювались на факти, а припущення — на істини, підтверджені трьома бабами й одним дідом.

Цього дня на лавці зібрались троє найвідоміших аналітиків села — баба Марія, баба Варвара і дід Петро. У всіх було чай у термосі, купа обгорток від карамельок, а в діда — ще й огірок, який він жував з філософською рівновагою.

— Я тобі кажу, це все млин, — казала баба Марія, надкушуючи вафлю. — Він не просто стоїть, він живе. У нього душа є! І зуби!

— Душа — то ще нічого, — втрутилася баба Варвара. — Але він усе пам’ятає. Навіть те, що ми самі забули. І як Галя минулого року втекла на весілля — він і це знає.

— А чого вона втекла, га? Бо млин їй нашептав, — додала Марія, схрестивши руки.

Дід Петро хмикнув, вийняв огірка з кишені жилета й повільно відкусив шматок.

— Він усе пам’ятає, — буркнув він, не дивлячись на баб, — навіть коли ти п'єш з його тіні.

— Почалось… — прошепотіла Соломія, ховаючись за рекламним щитом із Тимком.

Слідопити давно зрозуміли: слухати бабину лавку — як розшифровувати радіосигнал із космосу. Можна натрапити на цінну інформацію, а можна — на рецепт вареників з ліками.

— Якщо вони знову заговорили про млин, значить, щось їх тривожить, — сказав Максим, присівши на бордюр і вдивляючись у горизонт. — Вони завжди це відчувають першими.

— Як коти перед землетрусом, — кивнув Іван. — Або перед вторгненням космічних бліх.

— Тсс, слухаймо, — шепнула Соломія.

— Мені минулої ночі снився хліб, — сказала баба Варвара. — Але не просто хліб, а з очима. Він на мене дивився.

— То тобі млин передавав послання, — впевнено сказала Марія. — Через карбованці минулого. Я тобі казала, треба спати з сіллю під подушкою.

— Я от сплю з огірком, — буркнув дід Петро. — І нічого не сниться. Лише хрум.

— А я чула, що з млина знову чути шепоти! — вигукнула Марія.

— Та то просто телевізор у клубі, — пробурмотіла Варвара.

— А в клубі мікрофон зник, — раптом озвалась Соломія.

Усі троє обернулися на неї синхронно.

— Ага, — буркнув Петро. — То вони вже пробрались до техніки…

— Ви про кого? — обережно спитав Тимко.

— Про них, — відповіла Марія та показала пальцем у небо.

— Про кого саме? — знову спитав Тимко.

— Про всіх одразу! — вигукнула баба Варвара. — А якщо конкретно — то це може бути хтось із верхнього поверху млина. Там завжди було підозріло.

Максим встав і подав знак команді.

— Йдемо. Ми почули достатньо.

— Почали плітки — значить, щось відбувається, — сказала Соломія.

— А я б усе одно розпитав ще, — буркнув Іван. — Вони знають більше, ніж здаються. Я б їх записував під мікрофон...

— Який зник, — нагадав Тимко.

А тим часом кіт Бублик уже вмостився на лавці. Як він туди потрапив — ніхто не бачив. Він сидів рівно між бабами, вдивляючись у горизонт. Його хвіст повільно колихався зліва направо, а погляд був спрямований у той самий бік, що й у Максима.

— А цей кіт, до речі, дивиться на млин, — сказала баба Марія.

— І сидить, як Петро, тільки з вусами, — кивнула Варвара.

— То він і є — Петро з минулого, — підсумувала Марія.

— Почалось... — ще раз прошепотіла Соломія.

І команда рушила далі.